Gala - Чорний Простір

Данило відімкнув канал «Синиці» від передавання і заговорив сам:

― Ми – жителі Білої Скелі й просимо допомоги в Братства Запорогів.

― Он як, ― роблено здивувався запорог. ― А чого б це? Длубатися в шахті нема кому, чи що?

«Це в нього гумор такий», - сказав собі Данило, і, намагаючись втримати незворушне обличчя, відповів:

― Тепер – нема кому. Тому що усами людей в полон забрали.

Запорог посерйознішав, на кілька секунд завмер, потім кивнув:

― Еге ж, бачу в новинах вже. Там написано – «рейдери». Ви самі хоч точно впевнені, що то усами?

― Ще б пак. В мене деякі докази є.

― Тоді даю коридор, заходьте на стикування. Як визначите промінь, врубайте автоматику і не рипайтеся. А вантажівка ваша хай за вами йде, але вся шатія-братія на ній хай сидить, поки вийти не дозволимо. Оберіть двох делегатів, цього для перемовин буде досить.

13.

Зблизька Чортомлицька Засіка не справляла ніякого враження. Більше того, якщо не знати, що вона саме тут, саме на цій карликовій планеті – нізащо не здогадаєшся. Звичайний планетоїд, побитий ударними кратерами та тріщинами.

Але це лише на перший погляд. В кратерах і тріщинах ховалися шлюзи, гармати й антени радарів, гіперпередавачів та сканерів. Причальний шлюз ховався в одній з п’яти глибоких тріщин, які розрізали бік планетоїда майже від полюса до полюса. Данило дозволив посадковому променю захопити управління, але був напоготові будь-якої миті його перебити. Його пальці лежали на важелі перемикання, а очі уважно слідкували за даними у візорі. Зі стану напруженого заціпеніння його висмикнув голос Рози:

― Та не трусись, Данило. Сядемо нормально, раз вже нам посадковий промінь дали. Запороги – вони таки сволота, але не підлота.

― А з чого ти така впевнена? ― буркнув навігатор, не вимикаючи візора.

― Є з чого, ти мені таки повір. Йди-но краще кави випий та подумай, шо отаманам будеш казати. Врешті решт, тут пілот хто – я чи ти?

Зітхнувши, Данило підняв візор та пішов на камбуз. Націдив з кавоварки кухлик й випив одним ковтком. Навіть не відчув смаку. Роза була права щодо того, що треба подумати, як говорити із запорогами. Задача й справді непроста.

На Засіки, у Братство Запорогів, збиралися дуже різні люди, але основна їх маса складалася з колишніх військових, які залишили службу з різних причин. Були тут також поціновувачі вільного життя, і ті, хто приходив сюди з метою розбагатіти, та й ті, хто просто ненавидів усамів та хотів їх безкарно вбивати. Були відставні вояки, що не змирилися з цивільним життям, або покинули ряди республіканської армії чи флоту через свій важкий характер. І навіть такі тут були, хто ховався на Засіках від довгих рук закону – бо правило «із Засіки не видають» діяло бездоганно і визнавалося в Республіці. Хоча це зовсім і не означало, що серед запорогів можна було сховатися від покарання за тяжкі злочини. Із Засіки не видавали – але були власні закони Братства, в деяких питаннях набагато жорсткіші та безжальніші, ніж республіканські.

Словом, складні тут зібрались люди.

Уперше від початку цієї авантюри Данило подумав, що, мабуть, дарма вирішив звернутися до запорогів. Може, варто було б переступити через свою гордість та піти вклонитися батькам Оксани… хоча вони й посварилися з дочкою, яка обрала роботу лікаря на шахтарському планетоїді замість продовження сімейної справи, але невже кинуть рідну доньку в рабстві пропадати? Напевно ж дадуть грошей на викуп.

Ні. А як же інші? Їм що, так і залишатися рабинями? Данило пригадав Лєлю Довбиш, Петрову Марусю… в них-то нема батьків-мільйонерів. І до того ж, раз вже підписався на це діло, та й інших долучив, треба йти до кінця. А за допомогою до Чайок завжди звернутися можна. В останньому разі…

Штінт незворушно доповів про успішну посадку і про те, що на причальному майданчику «чекають господарі порту». Данило запхав паперовий кухоль в рециклер, оправив свою навігаторську куртку та пішов до шлюзу. Там вже стояла Роза, причому в своїй старій флотській формі, та ще й з орденськими планками на кітелі. Уперше Данило усвідомив, що його мила добра тьотя Роза – ветеран трьох війн з Портою. Якось раніше про це не замислювався.

Малоймовірно, що її нагороди та старий мундир справлять на запорогів хоч якесь враження, але принаймні не завадять.

14.

Виринувши з мембрани шлюзу, Данило та Роза побачили спочатку доволі просторий причальний майданчик, на який виходило три великих круглих коридори, а вже потім на майданчику помітили всього лише якогось хлопчину років двадцяти, не більше, із зачіскою «сокіл», зодягненого у вилинялий флотський комбез не за розміром. Але зате із великим бластером на поясі. Всього лише джура, та й те якийсь пересічний. Роза пробурмотіла: