Дмитро Калинчук - Заколот проти Петлюри

Артем хлопнув коняку ногами.

– Мерщій! Веди на хутір.

За годину вони були на місці. Коней заховали в байраку. Час був уже пізній – сутінки навколо них помалу оберталися на темряву. Невдовзі мав вийти місяць. Від хутора повернувся захеканий розвідник.

– П’ятеро. Гуляють у хазяйській хаті. А хазяї у стодолі туляться. Коні у стайні.

– Існує інший вихід з подвір’я? – спитав Артем.

– То так. Хвіртка до саду.

Артем кілька хвилин дивився на хутір мовчки.

– Дядьку Охріме, – гукнув він. – З хлопцями нападай на хутір з боку воріт. Побільше галасу – нехай розгубляться. А я зустріну їх біля хвіртки.

– А якщо червінці командувачу пожаляться?

– А нас тут не було, – відповів Артем. – Червінців побили зальотні офіцери. Або анархісти.

Охрім поглянув на свого командира і все зрозумів. Сотник взяв у нього гранату Мільса і рушив уперед. Від хвіртки між деревами та парканом тяглася стежка, яка виводила прямісінько до байраку. Артем причаївся за деревом. З кишені шинелі він витяг револьвер та крутнув барабан. Гарно змащена зброя відповіла веселим стрекотом.

Вибух розірвав нічну тишу. Хтось скажено загорлав на подвір’ї. По вухах вдарили постріли. З боку воріт почулися лайка та лемент.

– Чота*, оточуй! Жодного не випускати! – ревів дядько Охрім.

Артем спокійно спостерігав за хвірткою. Вони все врахували. Переляканий командир більшовиків мав кинутися навтьоки. Знали кицьки, на чиє сало зазіхнули.

Трійка чоловіків стрімголов мчали до хвіртки. Артем вирівняв дихання. Командир мав лишитися живим, аби розповісти запорожцям про плани своїх зверхників. Артем підняв наган.

Постріл, приціл, постріл… Червоні повалилися на сніг один за одним. Артем зачекав хвилину. Тіла не рухалися. Сотник підвівся і попрямував до них. Його цікавив перший з ворогів, поцілений ним у стегно. Артем був готовий до відчайдушного опору. Але ворог мовчав. Знепритомнів від шоку?

Лишалося менше десятка кроків, коли червоний раптом поворушився. В Артема всередині прохололо. В руці червінця темніла піхотна пляшкова граната. Час обірвався.

– Сдохні падла пєлюравская! – крикнув більшовик.

Мить – тілом втисся в сніг, бахнув вибух. В очах потемніло. У скронях загуло дзвоном. Зібравши у кулак свідомість, Артем підвівся на руці і струснув головою. З окопів Німецької війни він не відчував подібного.

– Пане сотнику! Ви живі? – почув він голос дядька Охріма.

Розвідники підхопили його за плечі і поставили на ноги. Лице розтерли снігом.

– Що червінці? – спитав Артем.

– Порядок з червінцями, – відповіли розвідники. – Одного бомбою на подвір’ї розірвало. Другий відстрілювався. Хлопнули. А на цього самі подивіться.

Більшовик, якого Артем намітив у язики, тепер був схожий на криваве місиво. «Радіус ураження – до 30 кроків, кількість осколків – біля 200», – спливли в пам’яті Артема слова з настанови по метанню гранати. Після такого не виживали.

– Дивіться, пане сотнику, – один з розвідників підібрав зі снігу офіцерську польову сумку. – Все на клапті – а сумка ціла.

Артем відкинув верх. Першим в його руки потрапила згорнута хустка, набита золотими сережками, намистами, перснями та іншим явно награбованим скарбом.

– Дядьку Охріме, – мовив Артем. – Цяцянки віддаси хазяїну хутора – за турботи. Скажи, хай перекидає сніг, аби крові не лишилося. Коней ми заберемо… Ану зачекай!

До рук Артемові потрапив жовтий папірець. Це був наказ червоного командування. Сотник прочитав вголос:

– «2. Озаботиться организацией доставки в отдел в Касторной ежедневно 5000 экз. „Бедноты” и 1000 экз. „Правды”

3. Немедленно организовать не менее 5 общих библиотек для придания их тем частям, которые их не имеют.

4. Проинспектировать тотчас по их прибытии в Касторную войсковые части нашей группы в отношении постановки в них культурно-просветительной и общеполитической работы»*…

– То червінцям хліба не потрібно, – весело зареготав один з розвідників. – Вони там книжками бавляться.

– Помовч, – буркнув у відповідь дядько Охрім. – Подумав би краще! Вони всім, хто до них потрапляє, книжками та газетами голови промивають. Так промивають, аби там жодної зайвої думки не лишилося. А на кого не діє – тих до стінки. Збагнув?

Артем замислено поморщив лоба.

– А що ми здатні протиставити такій промивці?

_______________

Чота – взвод в арміях УД, УНР та в Українській Галицькій армії.

Тест наказу наведено за мемуарами Владіміра Антонова-Овсєєнко – командувача «Української радянської армії».