Олександр Вайсберг - Холодна Гора

Можна зауважити, що в 1937 році в Радянському Союзі вже не було ніяких монархістів. Але ж не було й ніяких дашнаків. Арештовані вірмени були безграмотними чистильниками взуття, які до свого арешту навіть не чули слова «дашнак». Їх примушувати визнавати себе дашнаками, ця обставина має вирішальне значення, бо саме вимушені ДПУ зізнання видавали таємні наміри диктатора. Російські в’язні були змушені зізнаватись у тому, що вони є соціал-революціонерами, анархістами, меншовиками чи членами інших прогресивних партій. ДПУ не мало наміру виставляти їх як поборників царського абсолютизму.

«Велика чистка» була спрямована проти небагатьох справжніх друзів свободи і проти багатьох — Сталін та ДПУ саме їх і боялися, — хто міг стати таким другом.

Це головний висновок з трирічного досвіду мого ув’язнення в ДПУ, зроблений на основі аналізів незчисленних справ.

Сталін дійшов до кінця дороги «великої чистки». Історія нашої планети не знала іншого прикладу такої тотальної влади. Однак же йому не вдалося позбавити народи Росії пам’яті. Глибоко, під тяжкою запоною, продовжує жевріти тяга до свободи.

Історичний коментар до книги Олександра Вайсберга «Холодна Гора»

У 30-і роки Український фізико-технічний інститут був одним із найвизначнінших наукових центрів Радянського Союзу. З метою обміну досвідом його відвідали багато вчених із різних країн. І цей інститут було практично розгромлено хвилею незбагненних репресій 1937–1938 років. При цьому постраждало багато іноземних учених, які на той час працювали в УФТІ. Великий розмах репресій, арешти багатьох усесвітньо-відомих як радянських, так і закордонних учених виводять «справу УФТІ» далеко за межі подій харківського чи навіть всесоюзного масштабу, це вагома частина історії світової фізики.

Починаючи з 1962 року в УФТІ регулярно відзначалися ювілейні дати з нагоди створення інституту (1928) та здійснення першого в СРСР розщеплення атомного ядра (1932). З цього приводу в Харкові збиралися урочисті засідання, проводилися всесоюзні та міжнародні конференції, на яких ветерани науки ділилися своїми спогадами. Як правило, ці заходи супроводжувалися виданням наукових збірників, у яких розглядалися й питання історії інституту.

Та дві теми завжди ретельно обминалися. Це робота в інституті іноземних фахівців та репресії серед учених. Незважаючи на те, що всі репресовані фізики згодом були реабілітовані, згадувати їх в УФТІ було не прийнято. Книги, присвячені потерпілим уфтінцям, були видані за ініціативою вчених інших інститутів — Фізико-енергетичного (Обнінськ) [1] та Фізико-технічного низьких температур (Харків) [2].

У 1998 році в Київському видавництві «Манускрипт» вийшла книга Книга Ю. Павленко, Ю. Ранюка та Ю. Храмова «Дело УФТИ» [3], написана в результаті опрацювання архівів колишнього КГБ. Книга послугувала підмурком для цієї статті.

Ще раніше на цю ж тему були опубліковані книги учасників тих трагічних подій, колишніх уфтінців, які дивом уціліли в сталінській м’ясорубці й змогли написати свої спогади.

Одна з них — книга іноземного працівника УФТІ Олександра Вайсберга, переклад якої пропонується читачеві [4].

У 1951 році в Лондоні була опублікована книга іншого уфтінця Фріца Гоутерманса (в книзі Вайсберга його зашифровано під ім’ям «Фізель»). Це книга про методи вибивання зізнань у катівнях НКВС. Книга написана в співавторстві з київським професором історії Костем Штепою і з метою самозбереження опублікована під псевдонімами [5].

Переклад книги українською Штепа К., Гоутерманс Ф. Чистка в Росії (Харківська правозахисна група) — Харків, 2000.

Відомий італійський фізик Едоардо Амальді свого часу зібрав матеріал для книги про Гоутерманса, в якій багато уваги приділено довоєнному УФТІ [6]. Нещодавно в Петербурзі вийшла книга про того ж Гоутерманса, написана талановитим дослідником історії науки В. Френкелем [7].

Навесні 1934 року директор УФТІ Олександр Лейпунський відбуває в тривале закордонне відрядження. Його обов’язки тимчасово виконує Володимир Гей, якому пізніше випала ганебна роль головного викривача при розправі над харківськими вченими.

1 грудня 1934 року директором УФТІ було призначено нікому раніше не відомого Семена Давидовича. На час призначення директором УФТІ він не лише не мав ніяких наукових ступенів, але й не опублікував жодної наукової праці. Не встиг він цього зробити й за час свого короткотермінового директорства.