Олександр Вайсберг: Холодна Гора

У лютому 1939 року його переводять до київської Лук’янiвської в’язниці, а у вереснi того ж року до головної катiвнi країни — московської Луб’янки.

Врятували Вайсберга вiд загибелi три обставини. По-перше, йому вистачило здорового глузду не прийняти радянське громадянство. Його друг Конрад Вайсельберг, який також прибув до Харкова iз Австрiї і взяв радянське громадянство, був розстрiляний без зайвих церемонiй. У книзi вiн фiгурує пiд ім’ям Марселя. По-друге, Вайсберг на слiдствi виявив неабияку особисту мужнiсть, не пiддаючись нi на умовляння, нi на залякування, стiйко переносячи тяжкi катування. Ну й, нарештi, не останню роль вiдiграла потужна кампанiя на його захист, що була органiзована на Заходi і в якiй узяли участь видатнi вченi того часу.

Нижче ми подаємо листа Альберта Ейнштейна до Сталiна, який, здається, нiколи не друкувався в колишньому Радянському Союзi i на який учений так i не отримав вiдповiдi:

«Пасадена, 16 травня 1938 року.

Пановi Йосифу Сталiну, Москва, СРСР.

Вельмишановний пане Сталiне, останнiм часом менi все бiльше доводиться чути про те, що запрошенi до Росiї вченi звинувачуються в злочинах як люди, які мають стосунки зі своїми зарубiжними колегами. Я розумiю, що пiд час криз та соцiальних напруг на подiбних людей можуть падати звинувачення. Але я впевнений, що під загальнолюдським кутом зору, а також в iнтересах розвитку росiйської науки треба знайти спосiб тактовного поводження з людьми виняткових творчих сил та рiдкiсних здiбностей.

З огляду на це прошу Вас звернути увагу на справу Олександра Вайсберга, м. Харкiв. Вайсберг, австрiйський громадянин, iнженер-фiзик, працював в Українському фiзико-технiчному iнститутi в Харковi.

Я особливо хочу попросити Вас узяти до уваги свiдчення щодо доктора Вайсберга, професора Мартіна Руемана, керiвника дослiдної дільниці вiддiлу низьких температур, яке вiн направив навеснi 1937 року в Наркомат важкої промисловостi.

З повагою, професор Альберт Ейнштейн».

Мартін Руеман, британський громадянин, був колегою Вайсберга. Пiсля арешту останнього вiн активно став на його захист.

Аналогiчного змiсту телеграму надіслали Сталiнові в червнi 1938 року лауреати Нобелевської премії Жан Перрен і подружжя Жолiо-Кюрi. Не обмежившись телеграмою, Нобелевськi лауреати також направили Генеральному прокуроровi СРСР Вишинському листа, в якому доводили, що Вайсберг — видатний учений i що вiн нiколи не був ворогом радянської влади та що вони вимагають негайного його звiльнення. Клопотання досягло мети, і 5 сiчня 1940 року на мосту через Буг офіцери НКВС передали його до рук гестапо.

Щоб, боронь Боже, не поперелякувати своїх колег із гестапо, Вайсбергові перед його переданням було встановлено режим підсиленого харчування.

Це була ганебна акцiя. З одного боку, було буцiмто задоволено прохання видатних учених, а з другого боку — Вайсберга було передано до рук, якi до нього давно пожадливо тяглися й з яких вiн лише випадково вирветься живим. Дев’ять рокiв провiв Вайсберг у «Країнi Рад», iз них шість пропрацював в УФТI, а три просидів у в’язницях Харкова, Києва та Москви.

По вiйнi Олександр Вайсберг перебрався спочатку до Швецiї, а потiм до Англiї, де й опублiкував свою книгу.

Помер Вайсберг 4 квiтня 1964 року в Парижi.

Книга Вайсберга запiзнилася до українського читача на 60 років.

Чим же вона може бути цiкавою для тих, хто прочитав Антоненка-Давидовича, Гжицького та, особливо, Багряного? Перш за все, Вайсберг — iноземець, i вiн звертає увагу на такi сторони радянської дiйсностi, яких не помiчали звиклi до неї місцеві автори.

Книга Вайсберга написана на харківському матерiалi, й вона разом із «Садом Гетсиманським» Iвана Багряного може слугувати джерелом до вивчення iсторії харкiвського ДПУ–НКВС. Саме завдяки цим двом в’язням харкiвськi чекiсти сподобилися чи не першими в Союзi прославитись своїми «подвигами» на весь свiт. Багряний та Вайсберг знаходилися в одних i тих же харкiвських в’язницях в один i той же час i майже одночасно опублiкували свої твори, хоча, як з’ясувалося, знайомими не були.

Неабияку цiннiсть книга Вайсберга має і для iсторiї вiтчизняної науки, оскiльки вiн пише про свою роботу в Українському фiзикотехнiчному iнститутi, який до вiйни був одним із провiдних наукових центрiв країни, дає характеристики багатьом видатним ученим.

Вiд першої особи автор пише про полiтiзолятори, або внутрiшнi тюрми Радянського Союзу, в яких за допомогою шантажу, катувань та інших силових засобів в’язнів заставляли визнавати злочини, якi вони нiколи не здiйснювали. Зокрема автор книги за задумом його слідчих мав відігравати роль спiльника Бухарiна, якому було доручено вбити Сталiна та висадити в повiтря низку промислових об’єктів Харкова.