Максим Кидрук - Де немає Бога

— Я беру квиток.

— Рейс 889, «Shanghai Airlines», з Пекіна до Бангкока, виліт о 2:05 11 травня, прибуття до пункту призначення того самого дня о 6:15 за таїландським часом. Усе правильно?

— Так.

— Триста тридцять один долар.

Анна дістала гроші із задньої кишені джинсів. Секунду водила по банкнотах пучками пальців, неначе намагаючись запам’ятати, які вони на дотик, після чого витягла з пачки три однодоларові папірці, а решту, не перераховуючи, передала чоловікові за стійкою. Той кивнув.

— І ваш паспорт, будь ласка.

Анна підштовхнула документ. Британець розгорнув його, з удаваною серйозністю звірив її з фотографією, а тоді схилився над монітором і літера за літерою надрукував: «ANNA YANHOL».

Міжнародний аеропорт Дубай Зала очікування перед гґейтом С32, Термінал 3

Парамонов проминув відгороджену від термінала товстим матовим склом VIP-ложу авіакомпанії «Altair Air» і завернув до експрес-бару, що тулився в куті попід стіною ложі.

— Що бажаєте? — За прилавком стояв чорношкірий офіціант з акуратною борідкою півмісяцем.

— Привіт. — Єгор ковзнув очима по сандвічах і круасанах, які мали такий вигляд, наче їх хтось уже намагався безуспішно прожувати. — Я нічого не замовлятиму, хотів лише запитати, чи не могли б ви на якийсь час позичити склянку?

У голові проскочила думка: якби бовкнув щось таке в Москві, у нього вже випитували б навіщо, натомість чорношкірий промовив:

— Звісно. Вам яку?

— Як для віскі. — Парамонов почекав секунду та сяйнув міцними зубами. — Насправді будь-яку, мені ліки запити. — А потім показав рукою за спину, де над прозорими розсувними дверима до телескопічного трапа висіла квадратна дошка з блакитного пластику із написом «GATE С32»: — Це мій ґейт, я лечу до Китаю.

— Беріть. — Офіціант поставив перед Парамоновим циліндричний келих із товстим денцем. — Дати води?

— Ні, дякую. — Росіянин підняв склянку, ніби виголошуючи тост: — Перед посадкою принесу.

Розвернувшись, Єгор окинув поглядом залу. Підсвідомо відзначив, що серед пасажирів незвично багато дітей, а тоді зауважив кілька вільних місць у дальньому куті попід скляною стіною, що виходила на летовище. Пілот швидким кроком пройшов між рядами та присів у незручне металеве крісло. Льотну форму в непрозорому флізеліновому чохлі поклав на сусіднє сидіння. Чекати на посадку в барі було би комфортніше, проте Єгор розумів, що нічого міцнішого за «Heineken» там немає, а розпивати щойно придбаний у дьюті-фрі віскі «Ballantines» на очах у темношкірого офіціанта він посоромився. Крім того, Єгор полюбляв отак посидіти перед вильотом: спиною до зали очікування й обличчям до вікна, дивлячись, як літаки набирають швидкість перед зльотом.

І заспокоюючи нерви.

Парамонов відкрив блискавку на боковій кишені валізи й дістав коричневу півлітрову пляшку з білою етикеткою — «Ballantines Finest», 43 градуси. Відкрутивши кришку, наполовину наповнив склянку, трохи почекав, споглядаючи, як віскі виблискує на сонці, а тоді одним ковтком вихилив половину налитого. Він не встиг поснідати в готелі, й порожнім шлунком миттю розплилося лоскітливе тепло.

Мружачись від яскравого світла, Парамонов перевів погляд на летовище. Під ґейтом, притулившись щокою до телескопічного трапа, що вистромлювався зі скляної стіни термінала, стояв велетенський «Boeing 777» зі стилізованим під арабську в’язь написом «Altair Air» на борту. На доріжці для маневрування, що тягнулася паралельно до термінала, у черзі на зліт вишикувалися чотири літаки. Фюзеляжі розпливалися та мерехтіли в мареві гарячих газів, що виривалися з турбін. Удалині, на тлі випаленого неба застигла вервечка сріблястих цяток — авіалайнери, що один за одним заходили на посадку. Парамонову ввижалося, що цятки не наближаються, а лише збільшуються в розмірах, застрягши в нерухомому повітрі. Не було ні вітру, ні хмар — ідеальні погодні умови для польоту.

Утім, ні гарна погода, ні алкоголь не притлумлювали неспокій, що наростав у міру наближення вильоту. Парамонов не був пияком і тим паче ніколи не сідав за штурвал нетверезим (до тридцяти років він узагалі не вживав нічого міцнішого за пиво), але з осені 2015-го щоразу перед тим, як ступити на борт пасажиром, добряче закладав за комір. Алкоголь розслабляв, притуплюючи почуття самотності, проте ніколи по-справжньому не заспокоював. Два-три келихи віскі перед вильотом на якийсь час нібито розмазували страх, відтискали його на задній план, та щойно Парамонов опинявся в салоні, крижана грудка в животі розросталася, ставала твердою, відчутною на дотик, через що здавалося, наче під легенями застрягло чавунне ядро.