Докінз Річард - Ілюзія Бога

Існує ще одна жирна кислота — капринова — ідентична двом попереднім за винятком того, що її головний ланцюжок ще на два атоми вуглецю довший. Собаці, яка ніколи не стикалася з нею раніше, мабуть, так само не важко уявити її запах, як нам легко уявити, як звучатиме нота, якщо зіграти її на тон вище, хоч раніше цього звуку ми ніколи не чули. Досить слушно припустити, що собака (або носоріг) сприймають поєднання запахів як музичний акорд (деякі акорди, звісно, ріжуть вухо). Але навряд чи як мелодії, бо в мелодії звучання кожної ноти повинне різко починатися й різко закінчуватися, до того ж у чітко відведений для неї час, що неможливо у випадку запахів. Або ж, можна сказати, що собаки й носороги мають кольоровий нюх. Аргументи тут ті самі, що й у випадку кажанів.

Тобто те, що ми називаємо кольорами, — лише ярлики, які використовує наш мозок для позначення важливих для організму варіацій ознак у зовнішньому світі. Відтінки, які ми сприймаємо (або, як називають їх філософи, «квалії») не мають жодного обов’язкового зв’язку зі світловими хвилями конкретної довжини. Це не більше, ніж наші власні позначки, призначені для внутрішнього використання, за допомогою яких мозок, вибудовуючи модель зовнішньої реальності, проводить розрізнення між важливими для організму станами зовнішніх об’єктів. У нашому випадку (або у випадку птаха) такі позначки прикладаються до світлових хвиль різної довжини. Кажани, як припустив я, прикладають їх до різних акустичних властивостей або текстури відбивної поверхні, наприклад, червоний у них означає блискучу поверхню, блакитний — оксамитову, зелений — зернисту. Чому б собакам і носорогам не застосовувати їх до запахів? Можливість уявити чужий нам світ кажана або носорога, водомірки або крота, бактерії або жука-короїда — один із привілеїв, який дарує нам наука, зриваючи з нас чорні ризи паранджі й відкриваючи перед нашим зором небачені раніше краєвиди чарівної реальності.

Метафору Серединного світу, тобто явищ середнього масштабу, які дозволяє побачити вузький просвіт нашої паранджі, можна застосувати й до інших шкал або спектрів. Так само можна побудувати шкалу ймовірностей, на якій також буде тільки вузька смужка, за межі якої наша інтуїція та уява не здатні вийти. На одному кінці цієї шкали лежатимуть потенційні події, які вважаються неможливими. Тут будуть чудеса — вкрай малоймовірні події. Статуя Богоматері може помахати нам рукою. Атоми, з яких складається твердий матеріал, з якого вона виготовлена, постійно вібрують у різних напрямках. Оскільки їх дуже багато й між ними немає домовленості щодо напрямку руху, рука статуї для нас, жителів Серединного світу, здається нерухомою. Проте її вертляві атоми потенційно можуть внаслідок випадкового збігу одночасно гойднутися в одному напрямку, а потім ще, і ще, і ще… Тоді рука заворушилася б і ми побачили б, що вона нам махає. Таке може статися, але ймовірність цієї події настільки мізерна, що навіть якби ви почали записувати її в числовому вигляді в момент народження всесвіту, то й досі продовжували б виводити нулі. Здатність обрахувати ймовірність такої події, а отже, виразити в кількісному вигляді майже неможливе, замість того, щоб від безсилля складати руки — ось ще один приклад розкріпачення людського духу, досягнутого завдяки науці.

Еволюція в Серединному світі не навчила нас оперувати надзвичайно малоймовірними подіями. Проте в безмежжі астрономічного простору та геологічного часу події, що здаються неможливими в Серединному світі, виявляються неминучими. Наука навстіж відчиняє вікно, крізь яке ми звикли розглядати шкалу ймовірностей. Тепер ми вільні за допомогою обчислень і розуму навідуватися на ті її ділянки, які колись лежали за межею збагненного або населялися драконами. У четвертому розділі ми вже встигли визирнути крізь навстіж прочинене вікно, обмірковуючи ймовірність зародження життя в контексті того, що навіть украй неймовірна хімічна подія повинна статися, якщо дати їй достатньо планет і часу; що може існувати цілий спектр можливих всесвітів, кожен зі своїм особливим набором законів і констант; і що антропний принцип вимагає, аби ми перебували на одній із дещиці сприятливих для життя планет.

Як розуміти Голдейнову фразу про те, що всесвіт «химерніший, ніж ми здатні уявити»? Химерніший, ніж ми здатні в принципі уявити? Чи просто химерніший, ніж ми готові уявити з огляду на обмеження, накладені на наш мозок еволюційним досвідом змужніння в Серединному світі? Чи можемо ми шляхом навчання і практики вирватися з обмежень Серединного світу, скинути геть чорну паранджу та досягти інтуїтивного, окрім суто математичного, розуміння світу надмалого, надвеликого й надшвидкого? Щиро кажучи, відповіді я не знаю, але я в захваті від того, що мені випало жити в часи, коли людство розсовує межі розуміння. Мало того, зрештою може з’ясува­тися, що ніяких меж для розуміння насправді немає.