Рафал Земкевич - Спляча красуня

Він повісив слухавку, лупнувши нею з усієї сили об дротяний гачок на шкіроподібній оббивці кабіни. Якусь мить помовчав, випускаючи з себе злість, що потрохи минала.

А властиво чому він так розсердився? Бо за ним намагаються доглядати, як за дитиною? Цього можна було очікувати, коли він брався за цю роботу. По суті він спаскудив того дебіла тільки за те, що той надумав подзвонити саме в ту мить, коли розмова з француженкою починала нарешті рухатися в бажаному напрямку.

Тепер романтична атмосфера розвіялася. Перхат чудово розумів, що якщо тільки погляне на неї, то не уникне пояснень, чому і на кого кричав – і все повернеться до дурниць. Він волів би цього уникнути. Тому зосередив увагу на закріпленому в кутку між передньою шибкою і лівими дверцятами, дванадцятидюймовому, тонкому, немов аркуш, дисплеї. Налаштований, як завжди в дорозі, на телебачення, він показував якихось бовдурів у костюмах, які затято доводили один одному, що світовий обіг валют і цінних паперів аж ніяк не переживає кризи, а просто відображає природні суперечності інтересів перехідного періоду.

Довший час кабіну заповнював тільки ледь чутний шум мотора. Перхат гарячково міркував, як повернутися до обірваної розмови.

Жінку, яка сиділа поруч з ним, мільйони людей впізнавали з першого погляду. Її звали Жаклін Тенар, вона мала темне, легко пофарбоване волосся і власне кажучи, не була в його типі. Перхат надавав перевагу блондинкам, навіть фарбованим, з великими бюстами й гарними личками – більш-менш такими, як стриптизерки, що крутилися на трубі в київському “Потьомкіні”, де вони з друзями переважно тринькали, зароблені з небезпекою для життя, гроші. Тимчасом у француженки груди були не надто більші ніж в нього, її тіло, хоча й струнке, було надто міцно збудоване, а смагляве обличчя мало в будові носа і підборіддя щось чоловіче. Він не розумів, навіщо запросив її до кабіни своєї вантажівки, ні чому не міг відігнати від себе нав’язливу думку, як приємно було б зірвати з цієї жінки блузку і зелені польові штани, а потім кинути на вузький матрац ззаду кабіни й видобути з неї стогін блаженства. Від кожної такої думки, не дивлячись на кондиціонер, йому ставало гаряче і потрібно було чимшвидше зосередити свою увагу на чомусь іншому.

-- А тих двоє, -- запитала Жаклін перш, ніж він встиг щось придумати. – Тих двоє з першої вантажівки… Звідки такі дивні прізвиська? Велика П’ятниця і Жирний Четвер?

-- Ви ж бачили Четвер, -- явно не та тема розмови, яку він мав на думці. – Сто тридцять кілограмів живої ваги.

-- Але чому Четвер?

-- Якось так вийшло. Бо жирний і їздить разом з Великою П’ятницею.

-- Ну а П’ятниця?

-- Ви його теж бачили. Здоровань, тому Великий. А П’ятниця – його прізвище. По польськи це і є… -- він якусь мить порився у своєму словниковому запасі французької. -- Vendredi . Ви цього не знали?

Головний центральноєвропейський офіс фонду знаходився в Польщі, і як Перхат переконався, вона доволі добре володіла польською мовою.

-- А так, дійсно. То він теж поляк?

Перхат кивнув головою.

-- Він служив у поліції, тобто в політичній поліції, щось як ваша Surete . Але одного дня змінилася система і йому довелося терміново змінити місцеперебування.

Вантажівка, що їхала на чолі кавалькади, двічі мигнула стоп-сигналами. Автоматично, не задумуючись, що робить, він повторив сигнал для водіїв наступних машин і скинув газ. Кілька років тому, на цьому місці вибухнув бронетранспортер з боєприпасами і кільканадцять метрів поверхні дороги досі залишалися потрісканими. Це означало, що до паркінгу залишалося вже тільки кільканадцять хвилин. Жаклін мовчала.

-- Зрештою розповім вам. Змінилася система і новим начальником поліції став чувак, який розшукував типів, що колись замочили його товариша. Розумієте, мова йшла про такого собі народно-католицького діяча. Мутив людям в головах побудовою капіталізму, тож одного разу до нього послали П’ятницю з бригадою, звичайно ж жодних письмових наказів, все усно, щоб опустити чувака.

-- Опустити?

-- Так це вони називають. Спочатку виграли його в сраку, а потім перерізали горло. Цікаво, чи П’ятниця сам це придумав. Розумієте, все досить спритно: старий холостяк, дівчатками не цікавився, підійшло ідеально. Розтин трупа, кілька конфіденційних зливів до газет, і вийшло, що прошу, такий ніби поляк-католик, а насправді звичайний підер, якому якийсь дешевий жиголо в міському туалеті полоснув бритвою по горлу. Саме це чекісти називають “опустити”. Вбити людину може кожен дурень, але потрібно зробити це по-розумному, щоб не створити нового мученика.