Рафал Земкевич - Спляча красуня

Перхат відірвав ріг упаковки з польським гуляшем з флячками й кинув їх у мікрохвилівку. Жаклін, коли побачила, що всі користуються тут мікрохвилівками, не приховувала невдоволення. Шкідливо для організму. Фольга? Ще й як шкідлива. Та ще й не розкладається в природі. Сама, мабуть, возить за собою французького кухаря. Зрештою, на біса їй кухар. Висипле перед собою на папір – нешкідливий для довкілля папір – пшеничні зародки й дзьобає їх, як горобчик.

-- Гаразд, годі вже таїтися, говори в чому справа, -- буркнув нарешті Перхат, не відвертаючись від мікрохвилівки. – Сам бачив, сьогодні день відкритих дверей. Просіть, і буде вам дано.

Вєнічка подряпався за вухом.

-- Слухайте, шефе, -- почав. – Вам сьогодні потрібна кабіна?

Ага. Перший імпульс, звичайно – прогнати. Але він мовчав.

-- Слухайте, розумієте…

-- Котра? – обізвався.

-- Ну, медсестра така… Мензуркою називають.

-- Мензурка. Гарна кличка. Цікаво звідки. А зрештою.

-- Я тільки так, бо подумав, що якщо шеф сьогодні й так, то тоді…

Ясно – адже шеф сьогодні буде ночувати з пані доктор. Світ базується на ієрархії. Шеф з пані лікар в кращій машині, тобто в неї, шофер з медсестрою у вантажівці. Кому взагалі спаде на думку, що він, Перхат, за цілий день сам на сам з пані доктор нічого не добився? Ба, якби не добився, якби вона його відшила, буває – але він навіть не набрався відваги поставити справу ясно!

Вистачить сказати ні, й кінець. Не доведеться пояснювати хлопцеві, що не вийшло. Сам здогадається.

Біс з ним, він і так збирався з пляшкою до хлопців Скребеца. Дивно, що вони досі самі сюди не прийшли.

-- Тільки дивися, Вєнічка…

-- Григор, шефе. Я вас стільки разів просив…

-- Тільки дивися, не підчепи чогось, -- промовив він, намагаючись придати голосу батьківський тон.

-- Е, шефе, вона ж бікса. Здорова дівчина. Вистери… стерилізована.

Мікрохвилівка тихо дзенькнула. Він витягнув упаковку, обпікаючи пальці, здер до кінця фольгу.

-- Добре, маєш час до другої, -- сказав він і потягнувся ще до холодильника, по пляшку, яку запхав у кишеню на стегні. Виліз з машини і з пластиковою тарілочкою в одній, та вилкою в іншій руці, неспішно вирушив навколо паркінгу.

Повітря набирало щораз глибшого, блакитного кольору. Ще до того, як він доїв гуляш і кинув тарілочку у вилинялу траву, майже зовсім стемніло. Перхат обходив майданчик, уважно перевіряючи, чи призначені вартові проявляють пильність, яку в дорозі потрібно проявляти в кожній порі дня і ночі. Фактично, він не мусив перевіряти, але пильності ніколи не буває забагато. Людям, як, зрештою, і всьому, Перхат довіряв, але не надто. Вони виконували свої обов’язки, тільки тоді, коли відчували, що хтось за ними наглядає. Блокпост на пагорбі досі не виказав ознак життя. Його це трохи розчарувало. Перхат гадав, що вони перші зацікавляться конвоєм, що заночував біля пагорба.

Він задумливо обійшов весь табір, тоді наблизився до вантажівок. Всупереч тому, що можна було подумати під час телетрансляції, тільки кілька з них мали на бортах характерний знак, який Перхату найбільше нагадував зелений гриб -- гливу. Звичайно, на лого фонду, яким керувала доктор Тенар, була не глива, а листок гінго. Так трапилося, що він знав -- так називається рослина, на яку американці говорять: ” gingko” . Він ніколи в житті не бачив її на очі, але колись, ще до того, як піднявся у Ставишина, Перхат возив такі шампуні, начебто американські, з Козятина, де їх виготовляли, в Одесу.

Якось так, як це часто трапляється, коли ти не йдеш до якогось конкретного місця, він раптом усвідомив собі, що стоїть біля буса Жаклін, чекаючи невідомо чого.

Перхат повільно повернувся, з неохотою, немов дитина, яку вперта білетерка не хоче пустити на фільм тільки для дорослих. З кабіни доходили якісь голоси, він не зумів стриматися і почав прислухатися.

Жіночий голос, характерний і глибокий, безсумнівно належав Жаклін, чоловічий – Клоду. Вони розмовляли про якусь горилу, і через своє бідне знання французької, Перхат не відразу здогадався, що горила це він.

-- Не говори мені, що не можеш переконати ту горилу, щоб він виступив перед камерою, -- злився Клод. – Всі хочуть виступити перед камерою. Нас дивляться мільйони людей. Ти сиділа в нього весь день і навіть не спробувала переконати…

-- Ну, перестань, який ти зануда. Він просто не хоче, не хоче і все. І я не впевнена, що він не має рації. Я не збираюся переконувати його. Інколи я теж маю цього досить.

-- Мені самому цим зайнятися? Гаразд. Просто я подумав, раз ти маєш намір додати його до своєї колекції, то заодно…