Стивен Кинг - Зелена миля

— Деле, іди лягай, — різко наказав я. — Відпочинь собі. Не твоє це діло теж.

Він послухався мене. Делакруа зґвалтував молоденьку дівчину й убив її, а потім скинув тіло за квартирним будинком, де вона жила, покропив вугільною нафтою й підпалив, десь у надрах сплутаної свідомості надіючись позбутися доказів злочину. Але вогонь перекинувся на сам будинок, охопив його весь, і загинули ще шестеро людей, а серед них — двоє дітей. Інших злочинів за ним не водилося, тож тепер то був лише сумирний чоловічок зі стривоженим обличчям, лисою маківкою й довгим сплутаним волоссям, що розсипалося ззаду на комірці його сорочки. Він трохи посидить на Старому Іскруні, й Іскрун його прикінчить… але те, що підштовхнуло до скоєння того жахливого злочину, вже покинуло чоловіка, і тепер він лежав на своєму ліжку, дивлячись, як маленький співкамерник бігає попискуючи по його долонях. У якомусь розумінні це було найгірше; Старий Іскрун ніколи не спалював того, що сиділо в них усередині, та й ліки, які їм вводять у ці дні, те «щось» не присипляють. Воно покидає тіло, перескакує на когось іншого, а нам залишає вбивати порожні оболонки, вже й без того не надто живі.

Я знову звернув свою увагу на велетня.

— Якщо я дозволю Гаррі зняти з тебе ці пута, ти будеш слухняним?

Коффі кивнув. Його кивок був подібним до його заперечного хитання головою: вниз, догори, знову в центр. Дивні очі подивилися на мене. В них плавав спокій, але не такий, якому я напевне міг би довіряти. Я пальцем поманив Гаррі, той підійшов і відімкнув ланцюги. Страху він не виказував, навіть коли став навколішки між товстелезними ногами-стовбурами Коффі, щоб відімкнути кайдани на ногах, і від цього мені трохи полегшало. Нервувався Гаррі через Персі, а чуйці Гаррі я довіряв. Я довіряв чуйці всіх своїх людей у блоці Е. Всіх, крім Персі.

У мене була заготовка невеличкої промови, яку я завжди виголошував перед новенькими в блоці, але перед Коффі я вагався, бо він здавався таким аномальним, і річ була не лише у зрості.

Коли Гаррі відступив назад (під час усієї церемонії відмикання Коффі залишався незворушним, спокійним, як першерон [9] Французька порода коней-ваговозів. ), я підвів погляд на свого нового підопічного, постукав по планшетці великим пальцем і сказав:

— Здорованю, ти можеш говорити?

— Так, начальнику, я говорити можу. — Голос у нього був глибоким і тихо гуркотів у грудях. Він нагадував мені щойно відлагоджений двигун трактора. Коффі не розтягував слова на південний манір — казав «я», а не «йааа», — проте була в його мові якась південність речень, яку я помітив тільки згодом. Так, неначе він був з Півдня, але не за походженням. Він говорив не як неписьменний, але й не як освічений. Його мова, як і багато інших рис, була загадкою. Але найбільше мене турбували очі — та сумирна відстороненість у них, неначе він плавав десь далеко-далеко звідти.

— Тебе звати Джон Коффі.

— Так, начальнику. Як напій, тільки пишеться інакше.

— То ти навчений грамоти? Писати й читати вмієш?

— Лиш ім’я своє, начальнику, — спокійно відказав він.

Зітхнувши, я виголосив йому скорочену версію заготовленої промови. Я вже вирішив, що проблем він не створюватиме. Щодо цього я одночасно мав рацію й помилявся.

— Мене звати Пол Еджкомб, — відрекомендувався я. — Я головний у блоці Е. Головний вертухай. Коли чогось від мене хочеш, поклич мене на ім’я. Якщо мене нема, гукай цього чоловіка — це Гаррі Тервілліґер. Або можеш покликати містера Стентона чи містера Говелла. Ти це розумієш?

Коффі кивнув.

— Та тільки не сподівайся отримати бажане, якщо ми вирішимо, що тобі це не треба. Тут тобі не готель. Тямиш?

І знову він кивнув.

— У нас тут тихо, здорованю. Не так, як у решті тюрми. Тут лише ти й Делакруа. Працювати тобі не доведеться, просто сидітимеш. Тобі дають шанс про все подумати. — Забагато часу, як на більшість із них, але вголос я цього не сказав. — Буває, ми вмикаємо радіо, якщо все в порядку. Любиш радіо?

Коффі кивнув, але з сумнівом — так, наче не знав, що воно таке, те радіо. Згодом я дізнався, що, в принципі, так і було; Коффі впізнавав речі, коли їх бачив, але в проміжках про них забував. Персонажів мильної радіоопери «Наша дівчинка Неділя» [10] «Our Gal Sunday» — радіосеріал, який транслювався з 1937 по 1959 рік; мильна опера про сироту з Колорадо, яка виходить заміж за британського аристократа. він знав, але його спогади про те, що вони робили в останній серії, були дуже розмиті.