Стивен Кинг - Зелена миля

— У мене з цим дятлом проблеми ще з того самого дня, як він тут з’явився, — сторожко відповів я, відтягуючи штани від паху й кривлячись. — Ти чув, що він кричав, коли вів коридором того здоровила?

— Як же не чути, — мовив Гаррі. — Я ж там був.

— Я в нужнику сидів і дуже добре чув. — Дін підтягнув до себе аркуш паперу, подивився крізь нього на світло, що й мені стало видно кружальце від кави поряд із надрукованим текстом, і вкинув його в кошик для сміття. — «Мрець іде». Десь, видно, вичитав у тій своїй макулатурі, без якої жити не може.

Швидше за все, так. Персі Ветмор обожнював читати «Арґосі», «Стеґ» і «Чоловічі пригоди» [12] «Argosy», «Stag», «Men’s Adventure» — американські журнали, що належать до категорії жовтої преси. . Там у кожному номері, здавалося, друкували оповідку про в’язницю, і Персі, наче дослідник, що провадить наукову роботу, жадібно поглинав їх усі. Враження складалося таке, що він шукає вказівок, як діяти на роботі, й думає, що інформація про це міститься в тих журналах. Він прийшов до нас працювати одразу по тому, як ми вколошкали Ентоні Рея, убивцю з томагавком, і ще жодного разу не брав участі у справжній страті, хоча за однією вже спостерігав крізь віконце щитової.

— У нього є знайомства, — сказав Гаррі. — Зв’язки. З тебе спитають за те, що відпровадив його з блока, а ще більше спитають, бо маєш нахабство розраховувати, що він тобі робитиме якусь справжню роботу.

— Я на це не розраховую, — відказав я. І то була правда… хоча надії в мене жевріли. Білл Додж був не з тих, хто дозволяє чоловікам стояти й витріщатися на те, як інші гнуть спини. — Мене поки що більше цікавить наше здоровило. Чекати нам від нього неприємностей чи ні?

Гаррі рішуче хитнув головою.

— У суді, там, в окрузі Трапінґус, він був тихий і покірний, мов те ягня, — озвався Дін. Знявши маленькі окуляри без оправи, він узявся протирати їх об жилет. — На ньому, звісно, було більше ланцюгів, ніж Скрудж побачив на привиді Марлі, але він міг усім такого дикунса показати, якби захтів. Так, це каламбур.

— Зрозумів, — сказав я. Хоча насправді не зрозумів. Просто терпіти не міг, коли Дін Стентон брав наді мною гору.

— Ох і здоровий же ж бугай, правда? — спитав Дін.

— Еге, — погодився я. — Монстрячо здоровенний.

— Доведеться Старого Іскруна поставити в режим «Суперпічка», щоб його сраку засмажити.

— Ти за Іскруна не переживай, — неуважно сказав я. — Він великих робить малими.

Дін стиснув кінчиками пальців боки носа, де проступили дві сердиті червоні плями від окулярів, і кивнув.

— Угу. Щось у цьому є, точно.

Я спитав:

— А хтось із вас знає, звідки він узявся? Де був до того, як з’явився в… Тефтоні? Це ж у Тефтоні було, так?

— Ага, — підтвердив Дін. — Тефтон, на півночі округу Трапінґус. А ніхто не знає, де він був, доки не показався тут і не зробив те, що зробив. Я думаю, вештався собі десь. Якщо тобі дійсно цікаво, можеш поритися в газетах, вони в тюремній бібліотеці є. Їх ще до наступного тижня не перевозитимуть. — Тут він не стримався й вишкірив зуби в посмішці. — Але муситимеш слухати, як твій друзяка там нагорі пихкає і стогне.

— Все одно зазирну, — сказав я. І під вечір того дня так і зробив.

Бібліотека розташовувалася в задній частині будівлі, яку мали перетворити на тюремну автомайстерню — принаймні задум був такий. Я підозрював, що це хтось вирішив собі руку нагріти. Але був розпал Великої депресії, і свої підозри я тримав при собі. Так само я мав би тримати рота на замку й не заїдатися з Персі, але бувають такі моменти, коли чоловік просто не здатен стулити рота. Найчастіше язиком чоловік наживає собі більше неприємностей, ніж прутнем. Автомайстерню так і не відкрили — наступної весни сама в’язниця переїхала за шістдесят миль далі, до Брайтона. Ще більше темних оборудок, так я гадаю. Ще хтось собі кишені напхав. Але що мені з того?

Адміністрацію перевели в новий корпус на східному боці подвір’я; лазарет саме перевозили (в чию селюцьку довбешку стрелила ідея влаштувати лазарет на другому поверсі — ще одна велика загадка життя); бібліотеку ще недоукомплектували, хоч вона й так ніколи не могла похвалитися великим комплектом, і того дня вона стояла порожня. Стара будівля була задушливою коробкою, обшитою вагонкою, яку з обох боків затискали блоки А та В. З їхніх туалетів усе стікало до неї, тож навколо будівлі завжди витав ледь відчутний сморід сцяк, і це була чи не єдина слушна причина для переїзду. Приміщення бібліотеки було Г-подібним і не набагато більшим за мій кабінет. Я пошукав очима вентилятор, але їх усі забрали. Усередині було сто градусів [13] За Фаренгейтом; близько 38° за Цельсієм. , не менше. Сідаючи, я відчув, як розливається пахом гарячий біль. Наче хворий зуб озвався. Я розумію, що це нісенітниця, з огляду на те місце, про яке ми зараз говоримо, але це єдине, з чим я можу те відчуття порівняти. Під час відливання (а саме це я зробив перед тим, як піти в бібліотеку) та відразу після нього ставало стократ гірше.