Стивен Кинг - Зелена миля

Вона була ще не мертва. Я часто думаю, що краще було б (для мене, не для неї), якби вона загинула миттєво. Так я, можливо, відпустив би її від себе трохи швидше, трохи природніше. Чи, може, я просто сам себе дурю. Напевне я знаю лише одне — я так і не зміг її відпустити. Насправді ні.

Вона тремтіла всім тілом. Один черевик злетів, і я бачив, як посмикується її нога. Очі були розплющені, але порожні, ліве око залило кров’ю, і коли я впав на коліна поруч із нею під дощем, що тхнув димом, то міг тільки думати, що те посмикування спричиняє електричний струм; її страчують струмом, і я маю вимкнути його, поки ще не запізно.

— Допоможіть! — закричав я. — Хто-небудь, допоможіть мені!

Ніхто не допоміг, ніхто не прийшов. З неба важко падав дощ, злива промочила мене до нитки й приліпила моє досі чорне волосся до черепа, а я тримав її в обіймах, і ніхто не прийшов. Її порожні очі дивилися на мене з якоюсь приголомшеною напруженістю, і кров виливалася з розкраяної потилиці струмком. Біля тремтячої, охопленої судомами руки лежав шмат хромованої сталі з літерами «ҐРЕЙ». А біля шматка — заледве одна чверть того, що колись було бізнесменом у коричневому вовняному костюмі.

— Допоможіть! — заволав я знову. Озирнувся на тунель, а там, у сутіні, стояв Джон Коффі, сама лише тінь, велет із довжелезними руками й лисим черепом. — Джоне! — закричав я. — О, Джоне, будь ласка, допоможи мені! Будь ласка, врятуй Дженіс!

Мені в очі стікала кров. Я зморгнув її, і він зник. Я бачив лише тіні, які помилково прийняв за Джона… але там були не тільки тіні, я в цьому впевнений. Він був там. Нехай тільки його привид, але він там був, і дощ на його обличчі змішувався з нескінченним потоком його сліз.

Вона померла на моїх руках, там, під зливою, поряд із вантажівкою добрив, серед смороду горілого дизельного пального. Свідомість не повернулася до неї перед смертю — очі не проясніли, губи не прошепотіли останніх слів кохання. Її тіло під моїми долонями тремтливо стислося, і її не стало. Тоді вперше за багато років я подумав про Мелінду Мурз, Мелінду, яка сиділа на ліжку, в якому, на думку всіх лікарів Індіанольської лікарні, їй судилося померти; Мелінду Мурз, посвіжілу й відпочилу, яка дивилася на Джона Коффі зацікавленим поглядом прояснілих очей. Про Мелінду, яка сказала: «Снилося, що ви блукаєте в темряві, і я блукала теж. Ми знайшли одне одного».

Я поклав нещасну розкроєну голову своєї дружини на мокрий асфальт федеральної автостради, звівся на ноги (це було легко, я мав незначний поріз на лівій руці, і більше жодної рани) і закричав його ім’я в сутінки тунелю під мостом.

— Джоне! ДЖОНЕ КОФФІ! ЗДОРОВАНЮ, ДЕ Ж ТИ?!

Я побрів у ту сутінь, відкинувши ногою плюшевого ведмедика, поплямованого кров’ю, окуляри в сталевій оправі з розбитим скельцем, відірвану руку з гранатовим перснем на мізинці.

— Ти врятував Гелову дружину, але чому не врятував мою? Чому не Дженіс? ЧОМУ НЕ МОЮ ДЖЕНІС?

Жодної відповіді, тільки сморід горілого пального й горілих тіл, тільки дощ нескінченно падав із сірого неба й барабанив по бетону, а моя дружина лежала мертва на дорозі позаду мене. Жодної відповіді тоді й жодної досі. Але, звісно, 1932 року Джон Коффі врятував не лише Мелінду Мурз і Делову мишку, ту, яка вміла показувати миленький трюк із котушкою і неначе шукала Дела задовго до його появи… і задовго до появи Джона Коффі.

Мене Джон теж урятував. І по багатьох роках, стоячи під зливою в Алабамі й шукаючи людину, якої там не було, в сутіні тунелю під мостом, стоячи серед розкиданого багажу й руїн смерті, я зрозумів одну жахливу річ: іноді між спасінням і прокляттям немає абсолютно жодної різниці.

Я відчував, як те чи інше вливається в мене, коли ми сиділи разом на його ліжку — вісімнадцятого листопада тисяча дев’ятсот тридцять другого. Виливається з нього й переливається в мене та дивна сила, яку він у собі носив, проникає крізь наші сплетені руки так, як іноді не можуть проникнути наша любов, і надія, і добрі наміри; відчуття, що почалося з поколювання голочок, зрештою переросло в щось таке нестримне й безмежне, як приплив, накочувало з такою силою, якої я ніколи до того в житті не відчував і більше не відчував опісля. З того дня я ніколи не хворів — ні на запалення легенів, ні на грип, ні навіть на ангіну. Інфекції сечових шляхів теж не мав, і жодного інфікованого порізу. Застуди бували, але нечасто — з інтервалом у шість-сім років, і хоча кажуть, що люди, які не хворіють на застуду, зазвичай вразливі до інших, серйозніших хвороб, але мене це теж оминуло. Якось, на початку того жахливого 1956 року, в мене вийшов камінь із жовчного міхура. І хоча декому з читачів це може видатися дивним, попри все, що я розповідав, біль, з яким той камінь ішов, був для мене в чомусь навіть приємним. Бо то був перший сильний біль, який я відчував відтоді, як мав захворювання сечових шляхів, двадцять чотири роки тому. Хвороби, які забирали моїх друзів і близьких з мого покоління, аж доки нікого з них не лишилося взагалі: інсульт, рак, серцеві напади, хвороби печінки, крові, — не торкалися мене, оминали, як людина за кермом викручує його, щоб уникнути зіткнення з оленем чи єнотом на дорозі. В єдиній серйозній аварії я дістав лише подряпину на руці. 1932 року Джон Коффі зробив мені щеплення життям. Стратив струмом життя, можна сказати. Рано чи пізно я вирушу на той світ — авжеж, вирушу, будь-які ілюзії щодо власного безсмертя, які я мав, розвіялися зі смертю Містера Джинґлза, — але я мріятиму про смерть задовго до того, як вона мене знайде. Правду кажучи, я вже про неї мрію, мріяв відтоді, як померла Елейн Коннеллі. Та чи ж треба вам казати?