Стивен Кинг - Зелена миля

Врешті Елейн опанувала себе й відсунулася від мене. З кишені блузки вона витягла «Клінекс» і промокнула серветкою заплакані очі.

— Поле, а що сталося з дружиною начальника тюрми? Що сталося з Меллі?

— Її називали дивом століття, принаймні серед лікарів в Індіанольській лікарні, — відповів я. Потім узяв її під руку, і ми рушили вперед стежкою, яка вела до лісу, геть від працівників і паркувального майданчика. До повітки біля стіни, що відділяла «Сосни Джорджії» від світу молодших людей. — Вона померла — від серцевого нападу, а не пухлини мозку — за десять-одинадцять років по тому. Здається, у сорок третьому. А він помер від інсульту десь близько до дня Перл-Гарбора — а може, й у сам той день , я вже точно не пам’ятаю, тож вона пережила його на два роки. Така іронія долі.

— А Дженіс?

— До цього я ще сьогодні не готовий, — сказав я. — Розповім тобі іншим разом.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Але цієї обіцянки я так і не виконав. Через три місяці по тому, як ми разом прогулялися до лісу (я б узяв її за руку, якби не боявся завдати болю її вузлуватим набряклим пальцям), Елейн Коннеллі тихо померла уві сні. Як і у випадку Мелінди Мурз, смерть настала внаслідок серцевого нападу. Санітар, який її знайшов, розказував, що вигляд у неї був умиротворений, наче все сталося раптово й без особливого болю. Я сподівався на те, що він не помиляється. Я любив Елейн. І сумую за нею. За нею, і за Дженіс, і за Бруталом, і взагалі за ними всіма.

Ми дійшли до другої повітки на стежці, тієї, що була близько до стіни. Вона ховалася серед сосон, на її увігнутому даху й забитих дошками вікнах лежало мереживо плям від тіней. Я попрямував до неї. Елейн зупинилася на мить, чомусь перестрашена.

— Усе гаразд, — заспокоїв її я. — Справді. Ходім.

На дверях не було засувки — колись, правда, була, та її зірвали, — тому я зачиняв двері на складений шмат картону. Витягнувши його, я переступив через поріг повітки. Двері залишив максимально відчиненими, бо всередині панувала темрява.

— Поле, що?.. Ой. Ой! — Друге «ой» у неї вирвалося ледве не криком.

До однієї стіни повітки було присунуто стіл. На ньому лежав ліхтарик і коричневий паперовий пакет. На брудній підлозі стояла коробка з-під сигар «Гав-А-Тампа». Її я роздобув у чоловіка, який за домовленістю наповнює в будинку автомати газованими напоями й цукерками. Я спеціально попросив її в нього. А що його компанія також продає тютюнові вироби, то роздобути йому було неважко. Я запропонував заплатити (коли я працював у «Холодній горі», такі коробки були на вагу золота, як я вже, певно, вам розказував), але він тільки посміявся з мене.

Понад краєм коробки на нас дивилися крихітні блискучі очиці — краплинки нафти.

— Містере Джинґлз, — покликав я, — а йди-но сюди. Іди сюди, старенький, познайомишся з дамою.

Я присів навпочіпки (боляче було, та я спромігся) і простягнув руку. Спершу я подумав, що він не зможе цього разу перелізти через край коробки. Але одним фінальним ривком він це зробив. Упав на бік, але звівся на лапки й рушив до мене. Він біг нерівно, припадаючи на задню ногу; травма, якої завдав Містерові Джинґлзу Персі, давалася взнаки в старому віці. Його старому-престарому віці. Окрім маківки й кінчика хвоста, його шубка геть уся посивіла.

Він плигнув мені на розкриту долоню. Я підняв його в повітря, і він витягнув шию, принюхуючись до мого віддиху. Вуха в нього були прищулені, а крихітні темні очі дивилися жадібно. Я простягнув руку до Елейн, яка спостерігала за мишею з безмежним зачудуванням у широко розплющених очах, ледь відкривши рота.

— Це неможливо , — вона підвела на мене очі. — О, Поле, це ж не… це неможливо !

— Дивись, — сказав я, — а потім скажеш.

З пакета на столі я витяг котушку, яку розфарбував сам — не олівцями, а фломастерами, винаходом, про який 1932-го могли тільки мріяти. Однак ефект був той самий. Котушка вийшла яскравою, як і в Дела, а може, навіть яскравішою. «Messieurs et mesdames, — подумав я. — Bienvenue au cirque du mousie!»

Я знову присів навпочіпки, і Містер Джинґлз збіг з моєї долоні. Навіть такий старезний, він, як і раніше, був одержимий тою котушкою. З моменту, як я витяг її з пакета, він прикипів до неї поглядом. Я покотив її нерівною скабчастою поверхнею долівки, і він притьмом погнався слідом. З колишньою швидкістю він уже не бігав, і на шкутильгання боляче було дивитися, але чого б то він був спритним і не спотикався? Як я вже казав, він був старезний, мишачий Мафусаїл. Шістдесят чотири роки щонайменше йому сповнилося.