Стивен Кинг - Зелена миля

Дін Стентон затягнув ремінь — цього разу на максимальну довжину — на Джонових грудях і передав мені. Ми стількох зусиль доклали, щоб спробувати захистити Діна в ніч нашої вилазки, бо в нього були діти, не знаючи, що жити йому залишалося менш ніж чотири місяці. Після Джона Коффі він подав заяву на переведення подалі від Старого Іскруна, у блок С, а там засуджений вдарив його в горло заточкою й випустив кров його життя на брудну дощану підлогу. Причини я так і не дізнався. Мабуть, ніхто не дізнався. Зараз, коли я озираюся на ті часи, Старий Іскрун здається породженням облудності, таким смертоносним втіленням навіженства. Ми тендітні, мов щойно видуте скло, навіть за найкращих обставин. А вбивати одне одного газом і електрикою, та ще й холоднокровно? Навіженство. Жахіття .

Брутал перевірив ремінь і відступив на крок назад. Я чекав, коли він заговорить, але він мовчав. А коли він схрестив руки за спиною і став у стійку «вільно», я зрозумів, що не заговорить. Мабуть, не міг. Мені здавалось, я теж не зможу, але я глянув на Джонові очі, нажахані, сповнені сліз, і зрозумів, що мушу. Навіть якщо через це буду рокований на вічні муки, я мушу.

— Позиція два, — сказав я таким хрипким голосом, що сам насилу його впізнав.

Шолом загудів. Десять довгих пальців здійнялися з кінців широких билець і напружено розійшлися в усі боки. Їхні кінчики здригалися. Великі коліна намагалися злетіти догори, як поршні, але затискачі на щиколотках тримали. На стелі вибухнули три лампочки — Пах! Пах! Пах! Від цих звуків Марджорі Деттерик пронизливо закричала і знепритомніла в чоловікових обіймах. Вона померла в Мемфісі через вісімнадцять років. Гаррі надіслав мені газетний некролог. Трамвайна аварія.

Джона кинуло вперед, на ремінь, що оперізував груди. На якусь мить його очі зустрілися з моїми. Сповнені усвідомлення; я був останнім, кого він побачив перед тим, як ми скинули його з краю світу. А потім він знову впав на спинку стільця, шолом трохи перекосився на голові, з-під нього сочився димок, більше схожий на змішану з попелом імлу. Але загалом, ви знаєте, все минуло швидко. Сумніваюся, що безболісно, як завжди заявляють поборники стільця (хоча випробувати, чи справді це так, на собі не погодяться навіть найскаженіші з них), але швидко. Руки обм’якли, півмісяці біля основи нігтів, раніше синювато-білі, тепер набули густонасиченого баклажанного відтінку, завитки диму підіймалися від щік, досі мокрих від солоної води з губки… і його сліз.

Останніх сліз Джона Коффі.

Я був у нормальному стані, поки не дістався домівки. На той час уже розгорівся світанок, щебетали пташки. Я припаркував свою колимагу, вибрався з неї, піднявся сходами заднього ґанку, і раптом на мене вдруге за все життя накотило страшне відчуття горя. Його викликала думка про те, як він боявся темряви. Я згадав про нашу першу зустріч, як він спитав, чи залишаємо ми на ніч світло увімкненим, і ноги мене зрадили. Я сів на ґанок, поклав голову на коліна й розплакався. Відчуття було таким, наче плачу не за Джоном, а за нами всіма.

Надвір вийшла Дженіс, сіла поряд зі мною. Обійняла мене за плечі.

— Ти ж не завдав йому більшого болю, ніж вимушений був, так?

Я похитав головою — ні.

— І він хотів піти.

Я кивнув.

— Ходімо всередину, — сказала вона, допомагаючи мені підвестися. Це нагадало мені, як Джон допоміг, коли ми помолилися разом. — Ходімо, вип’єш кави.

Так я і зробив. Минув перший ранок, потім перший день, потім була перша зміна на роботі. Час забирає все, хочеш ти цього чи ні, час усе відносить геть, і зрештою залишається тільки темрява. Часом у тій темряві ми зустрічаємо інших, а часом втрачаємо їх знову. Це все, що я знаю, крім того, що це сталося 1932 року, коли в’язниця штату була ще в «Холодній горі».

І електричний стілець там був, звісно, теж.

Приблизно о чверть на третю того дня моя подруга Елейн Коннеллі прийшла до мене на сонячну терасу, де я сидів, охайно склавши стосиком останні аркуші своєї історії. Обличчя в неї було дуже бліде, а під очима блищало. Гадаю, вона плакала.

Що ж до мене, то я дивився. Просто дивився. У вікно, через пагорби на схід. Права рука боліла від зап’ястя до кінчиків пальців. Але то був біль умиротворення. Я почувався спустошеним, вилущеним. Жахливе й водночас прекрасне відчуття.

Важко було зустрітися поглядом з Елейн — я боявся побачити в її очах ненависть і презирство. Але вони були спокійні. Зажурені й задумливі, але спокійні. Ані ненависті, ані презирства, ані недовіри.