Стивен Кинг - Зелена миля

— А Вортон відповів… — Дружина знову дивилася у вікно, але уважно слухала мене.

— Вортон відповів: «Точно, ніґере, я поганючий».

— І це все.

— Так. У мене було відчуття, ніби от зараз мусить щось статися. Але не сталося. Брутал зняв руку Вортона з Джонової й наказав йому лягати. Вортон послухався. Він із самого початку був непритомний, тільки на ногах. Варнякав щось про окремий електричний стілець для ніґерів, а потім заснув. А ми пішли у своїх справах далі.

— Джон Коффі назвав його поганою людиною.

— Угу. І про Персі таке сказав одного разу. А може, й більше, ніж одного. Точно не пригадаю, коли це було, але знаю, що казав.

— Але самому Коффі Вортон нічого лихого не заподіяв, так? Тобто він не чіпав його так, як Персі.

— Ні. Їхні камери так розташовані… Вортонова біля столу чергового з одного боку, Джонова — далі по коридору з іншого… вони один одного майже й не бачили.

— Ще раз мені розкажи, який у Коффі став вираз обличчя, коли Вортон його вхопив за руку.

— Дженіс, ми товчемо воду в ступі.

— Може, й так, а може, й ні. Розкажи ще раз, який у нього був вигляд.

Я зітхнув.

— Мабуть, слід сказати — шокований. Він охнув. Так само охнула б ти, якби засмагала на пляжі, а я підкрався ззаду й полив тобі на спину воду тоненькою струминкою. Чи так само, ніби йому дали ляща.

— Ну звісно, — кивнула вона. — Отак нізвідки його вхопили, то він і злякався, на секунду прокинувся.

— Так, — сказав я. А потім: — Ні.

— То ти визначився? Так чи ні?

— Ні. То був не переляк. То було як тоді, коли він хотів, щоб я зайшов до нього в камеру, аби зцілити мене від інфекції. Чи як тоді, коли він хотів, щоб я передав йому мишу. В нього був подив, але не від несподіваного доторку… не зовсім від цього… о Господи, Джен, та не знаю я.

— Гаразд, облишмо, — сказала вона. — Я просто не можу зрозуміти, чому Джон так вчинив, от і все. Він же не агресивний від природи. А це, Поле, підводить нас до наступного запитання: як ти можеш його страчувати, якщо твої здогади про дівчаток слушні? Як ти можеш саджати його на електричний стілець, якщо то хтось інший…

І тут мене аж пересмикнуло на стільці. Ліктем я зачепив супову миску і скинув її на підлогу, об яку вона й розбилася. У мене виникла ідея. На тому етапі вона була ще недооформлена, радше інтуїтивна, ніж логічна, але певної чорної елегантності їй теж не бракувало.

— Поле? — стривожилася Дженіс. — Що таке?

— Не знаю, — відповів я. — Нічого не знаю напевне, але дізнаюсь, якщо буде змога.

Наслідком стрілянини став цирк із трьома аренами. На першій арені виступав губернатор, на другій була в’язниця, а на третій — бідолашний Персі з вибухлим мозком. А хто був ведучим нашої циркової вистави? Що ж, цю роль перебрали на себе різні джентльмени від преси. У ті часи репортери ще не були такими жахливими, як зараз (вони ще не дозволяли собі так розпуститися), але навіть тоді, до Геральдо, Майка Воллеса [71] Геральдо Рівера, Майк Воллес — відомі американські журналісти. та решти, могли кинутися галопом, коли закусять вудила. Саме так цього разу й сталося, і доки вистава тривала, вона була цікавою.

Але навіть найжвавіший цирк із найстрашнішими потворами, найсмішнішими клоунами й найдикішими тваринами рано чи пізно від’їжджає з міста. Цей згорнувся після засідання слідчої комісії — звучить вагомо й загрозливо, але насправді все протікало мляво й формально. За інших обставин губернатор неодмінно зажадав би чиюсь голову на тарелі, але цього разу обійшлося. Його небіж за шлюбом (кревний родич дружини) зсунувся з глузду й убив людину. Вбив убивцю — хоч так, і слава Богу, — та все одно Персі стріляв у людину, яка спала на ліжку у своїй камері, а це недобре. Якщо ж додати ще й те, що означений молодий чоловік збожеволів, як Шалений Заєць, то стане зрозуміло, чому губернатор хотів здихатися всієї цієї справи, і то якомога швидше.

Таємниця нашої вилазки до будинку начальника Мурза у вантажівці Гаррі Тервілліґера так ніколи й не випливла на поверхню. Про те, що Персі був убраний у гамівну сорочку й замкнений у гамівній кімнаті, так ніхто й не дізнався. І те, що Вільям Вортон був накачаний по маківку наркотою, коли в нього стріляв Персі, теж не вийшло назовні. Та й чого б мало вийти? Компетентні органи не мали причин запідозрити наявності в організмі Вортона чогось, окрім півдюжини шматків свинцю. Коронер їх витяг, трунар поклав його в сосновий ящик, і то був кінець чоловіка з ім’ям Малюк Біллі, витатуйованим на лівому передпліччі. Добре позбулися поганого сміття, можна сказати.