Стивен Кинг - Зелена миля

— Бачив що — це добре. Це якраз те, що треба. А зараз, хлоп’ята, слухайте керівника загону й одразу правильно засвоюйте, бо часу обмаль. Це проста історія. Не ускладнюймо її.

Усе це я розповів Джен приблизно об одинадцятій того ранку — ледь не написав «наступного ранку», але, звісно, це було того ж дня. Найдовшого дня в усьому моєму житті, це вже точно. Я виклав події практично так само, як і тут, завершивши тим, як Вільям Вортон скінчив мертвим на тюремній шконці, нафарширований свинцем із пістолета Персі.

Ні, не так. Насправді я завершив свою розповідь тією хмарою, яка вийшла з Персі, не знаю, що то було — жуки абощо. Розповідати про таке було важко, навіть власній дружині. Але я розповів.

А доки говорив, вона носила мені чорну каву, по півчашки — спочатку мої руки так сильно трусилися, що я не зміг би підняти зі столу цілу, не розіллявши. До кінця розповіді трясучка трохи вщухла, і я навіть подумав, що міг би проковтнути якоїсь їжі — яйце, може, чи юшки посьорбати.

— Нас урятувало те, що насправді нам не довелося брехати. Жодному з нас.

— Просто замовчати дещо, — кивнула Дженіс. — Якісь невагомі дрібнички: наприклад, як ви витягли засудженого до смерті вбивцю з в’язниці і як він зцілив жінку, що помирала, і як він змусив Персі Ветмора збожеволіти, передавши йому що? Правильно — пухлину мозку у вигляді пюре, просто в горло.

— Джен, я не знаю. Але якщо ти не перестанеш таке говорити, то юшку цю або їстимеш сама, або собаці віддаси.

— Пробач. Але ж це правда, так?

— Ага, — кивнув я. — Тільки нам минулася без наслідків ця… — А що нам минулося? Втечею це не назвеш, і відгулом теж. — …екскурсія. І Персі нікому не зможе про це розказати, навіть якщо він прийде до тями.

— Якщо він прийде до тями, — луною озвалася Джен. — А яка ймовірність?

Я похитав головою, даючи знати, що гадки не маю. Але насправді я здогадувався; навряд чи Персі міг прийти до тями — у 1932-му, 1942-му чи 1952-му. І щодо цього я не помилився. Персі Ветмор залишався у Браяр-Ріджі, доки лікарня не згоріла дотла, а сталося це 1944-го року. У тій пожежі загинуло п’ятнадцять хворих, але Персі серед них не було. Досі мовчазного й відстороненого (тепер я знаю, що цей стан описують словом «кататонія»), його вивів один з охоронців задовго до того, як вогонь перекинувся на його крило. Персі перевели в іншу установу — назви не пам’ятаю, та й не важлива вона, — і там він помер 1965 року. Наскільки мені відомо, востаннє він говорив тоді, коли сказав нам, що ми запишемо йому належний час виходу з роботи… якщо не хочемо пояснювати, чому він пішов раніше.

За іронією долі, пояснювати нам не довелося нічого. Персі сказився й застрелив Вільяма Вортона. Ось що ми розповіли, і загалом кожне слово було правдою. Коли Андерсон спитав у Брутала, яким йому здався Персі перед стріляниною, і Брутал відповів: «Тихим», — на якусь жаску мить я злякався, що зараз розрегочуся. Бо це теж було правдою: Персі був тихим, більшу частину своєї зміни він просидів із липкою стрічкою на губах, і максимально гучним звуком, який він міг видати назовні, було мммф, мммф, мммф.

Кертіс тримав Персі на місці до восьмої години, мовчазного, як індіанець із тютюнової крамнички, але набагато моторошнішого. На той час уже прибув Гел Мурз, похмурий, однак зосереджений, готовий знову сісти в сідло. Кертіс Андерсон передав йому віжки, з відчутним полегшенням, таким виразним, що ми ледь не почули на власні вуха це зітхання. Розгубленого наляканого чоловіка більше не було — до Персі рішуче підійшов начальник тюрми. Своїми великими руками Мурз ухопив його за плечі й добряче струсонув.

— Синку! — прогримів він у порожнє безвиразне обличчя Персі — обличчя, що вже почало м’якнути, ніби віск, подумав я. — Синку ! Ти мене чуєш? Скажи щось, коли чуєш! Я хочу знати, що сталося!

Від Персі, авжеж, ні звуку. Андерсон хотів відвести начальника вбік, обговорити з ним, як залагодити справу (з політичного погляду ситуація була дражлива), але Мурз від нього відмахнувся й потягнув натомість мене далі Милею. Джон Коффі лежав на ліжку, обличчям до стіни, і його ноги, як завжди, негарно звисали. Здавалося, що він спить, а може, так і було… але, як ми вже з’ясували, він не завжди був таким, як здавалося.

— Те, що сталося в мене вдома, якось стосується того, що сталося тут, коли ви повернулися? — тихим голосом спитав Мурз. — Я вас прикрию, як зможу, навіть якщо це коштуватиме мені роботи. Але я маю знати.

Я похитав головою. А коли заговорив, мій голос теж був стишений.