Стивен Кинг - Зелена миля

У «Соснах Джорджії» запанувала тиша, північ настала й пішла, а я все писав. Дістався того моменту, коли Гаррі нагадав нам, що ми справді без пригод повернули Джона до тюрми, але на нас ще чекає Персі. «Вечір не скінчився, бо нам ще з ним розбиратися», — приблизно так сказав тоді Гаррі.

На цьому місці довжелезний день орудування батьковою ручкою нарешті дався взнаки. Я її поклав — лише на кілька секунд, подумав я, розімну отерплі пальці, — а потім схилив голову на руку й заплющив очі, щоб дати їм перепочинок. А коли знову розплющив і підвів голову, крізь вікна на мене зирило яскраве ранкове сонце. Поглянув на годинник і побачив, що вже по восьмій. Я проспав, поклавши голову на руки, наче старий п’яниця, годин із шість, не менше. Кривлячись, я підвівся і спробував розім’яти спину, щоб хоч трохи повернути її до життя. І вже подумував спуститися на кухню, взяти грінок і вирушити на ранкову прогулянку, та погляд упав на аркуші списаного дрібним почерком паперу, що розсипалися по столу. І враз я вирішив трохи відкласти прогулянку. Так, у мене був обов’язок, але він зачекає, та й гратися з Бредом Доланом у хованки того ранку не хотілось аж ніяк.

Замість прогулянки я допишу свою оповідь. Іноді краще наполегливо йти вперед, хай навіть розум і тіло несамовито протестують. Часом це єдиний спосіб дійти до кінця. А головний мій спогад того ранку — те, як відчайдушно я намагався звільнитися від привида Джона Коффі.

— Гаразд, — сказав я. — Ще одна миля. Але спершу…

Я подався до туалету в кінці коридору на другому поверсі. А доки стояв над унітазом і відливав, то ненароком глянув угору, на детектор диму на стелі. Це нагадало мені про Елейн і про те, як вона відвернула увагу Долана, щоб я зміг напередодні вислизнути на свою прогулянку й виконати обов’язок. Закінчував пісяти я з широчезною усмішкою на обличчі.

На сонячну терасу повернувся, вже почуваючись значно краще (і значно комфортніше в нижніх регіонах). Хтось — без сумніву, Елейн — поставив поряд із моїми сторінками заварник із чаєм. Я пив жадібно, влив у себе спершу одну чашку, потім другу, ще навіть до того, як сів за стіл. Потім опустився на стілець, зняв ковпачок із ручки й узявся писати знову.

І щойно я поринув у свою розповідь, як на мене лягла чиясь тінь. Я підвів погляд і відчув, як у животі все стискається. Між мною та вікном стояв Долан. І шкірився.

— Полику, я заскучав, коли ти не пішов на ранкову прогулянку, — сказав він, — тому дай, думаю, прийду сюди, гляну, що ти тут поробляєш. Подивлюся, чи ти, бува, не захворів.

— У вас таке велике серце, завширшки з милю, — відповів я. Голос звучав нормально, принаймні поки що, але серце гупало важко. Я боявся його, але навряд чи те усвідомлення було цілковито новим. Він нагадував мені Персі Ветмора, а того я ніколи не боявся… але з Персі я мав справу, коли був ще молодим.

Бредова усмішка стала ширша, але від того аж ніяк не приємніша.

— Мені от розказали, що ти всю ніч тут просидів, Полику, писав свій рапортик. А так не годиться. Таким старим пердунам, як ти, треба спати, аби бути красивими.

— Персі… — почав я, та, побачивши, як його лоб перерізала зморшка, усвідомив свою помилку. Глибоко вдихнув повітря й почав ще раз. — Бреде, що ви проти мене маєте?

У його очах з’явився спантеличений, а може, навіть занепокоєний вираз. Але вишкір повернувся.

— Діду, — сказав він, — може, мені просто пика твоя не подобається. Так, а шо ти там пишеш? Де поховати, як умреш?

Він посунув уперед, витягуючи шию. Я накрив рукою сторінку, над якою саме трудився. А решту аркушів почав згрібати вільною рукою, зіжмакуючи деякі, щоб якнайшвидше сховати їх під пахвою, в безпеці.

— Ну, ну, — наче до малої дитини звертаючись, сказав Бред, — так не піде, дідуганчику солоденький. Коли Бред хоче подивитися, то Бред подивиться. Можеш у цьому навіть на херову мить не сумніватися.

Його рука, молода й огидно сильна, зімкнулася на моєму зап’ястку, стиснула його. Гострі зуби болю гризонули мене за руку, і я застогнав.

— Пусти, — тільки й зміг вичавити з себе.

— Коли даси подивитися, — відповів він, більше не всміхаючись. Однак його обличчя світилося радістю — тією втіхою, якої зазнають люди, що люблять бути поганими. — Полику, дай подивитись. Я хочу знати, що ти там пишеш. — Моя рука почала сповзати зі сторінки. З нашої подорожі з Джоном крізь тунель під дорогою. — Я хочу побачити, чи є там про те, куди ти…

— Облиште цього чоловіка.

Голос пролунав як удар батога, що розтинає повітря гарячої сухої днини… і з того, як підскочив Бред Долан, можна було подумати, що націлений той батіг був на його дупу. Він відпустив мою руку, вона гупнула на папір, і ми обидва звернули погляди до дверей.