Стивен Кинг - Зелена миля

Ми з Гаррі вилізли з кабіни й підійшли до кузова. Брутал зіскочив легко, але у Джона Коффі підігнулися коліна й він мало не впав. Ми всі втрьох кинулися його підхоплювати, бо одному це було б не до снаги. Та щойно він знову твердо став на ноги, розпочався новий напад кашлю, цього разу — найгірший. Він зігнувся, затискаючи рота долонями, щоб його притлумити.

Коли кашель влігся, ми знову накрили передню частину «фармолла» сосновим гіллям і пішки рушили назад тим же шляхом, яким прийшли. Найгіршими в усій тій сюрреалістичній відпустці (принаймні для мене) були останні двісті ярдів, які ми долали бігцем назад на південь узбіччям шосе. Я вже бачив (чи так мені здавалося) перше слабке світіння неба на сході й відчув певність, що от зараз нагодиться ранній фермер, який поїде збирати гарбузи чи докопувати останні кілька рядів ямсу, й помітить нас. Та навіть якщо цього не станеться, ми почуємо чийсь крик (у моїй уяві він звучав голосом Кертіса Андерсона): «Ані руш!» — коли я вставлятиму Аладдін у замок сітчастої загорожі, що оточувала двері тунелю. От тоді дві дюжини озброєних карабінами вартових вийдуть із лісу — і наша маленька пригода скінчиться.

На той час, коли ми добулися до загорожі, моє серце гупало так важко, що з кожним його ударом перед очима вибухали білі цяточки. Руки закоцюбли, були холодними й чужими, тому я нескінченно довго не міг вставити ключ у замок.

— О Господи, фари! — простогнав Гаррі.

Я підвів погляд і побачив на дорозі віяла світла, що дедалі яскравішали. Зв’язка ключів ледь не випала з руки; лише в останню секунду я встиг їх підхопити.

— Дай мені, — сказав Брутал. — Я відімкну.

— Ні, я сам, — відповів я.

Ключ нарешті прослизнув у щілину і прокрутився. Ще мить — і ми опинилися всередині. Принишкли за лядою і спостерігали, як повз тюрму повільно прогуркотіла вантажівка з хлібом. Поруч із собою я чув змучене дихання Джона Коффі. Він хрипів, як двигун, у якому майже скінчилося мастило. Дорогою туди він без зусиль підняв для нас двері-ляду, але цього разу ми не просили його про допомогу; про це не могло бути й мови. Ми з Бруталом підняли двері, а Гаррі повів Джона донизу сходинками. Велетня хитало, але він спустився. Ми з Бруталом зайшли за ним якнайшвидше, опустили за собою ляду і знову її замкнули.

— Господи, я думав, нас… — почав Брутал, але я увірвав його штурханом гострого ліктя під ребра.

— Не кажи такого, — застеріг я. — Навіть не думай про таке, доки він не сидітиме в безпеці камери.

— І нам ще треба подумати про Персі, — озвався Гаррі. Наші голоси глухо відбивалися від цегляних стін тунелю. — Вечір не скінчився, бо нам ще з ним розбиратися.

І, як виявилося, до кінця того вечора було ще дуже далеко.

Я сидів на сонячній терасі «Сосон Джорджії» з батьковою чорнильною ручкою в руці. Час перестав існувати, доки я пригадував ту ніч, коли ми з Гаррі та Бруталом вивезли Коффі з Милі й доправили до Мелінди Мурз, намагаючись врятувати їй життя. Я написав про те, як ми підпоїли Вільяма Вортона, який забрав собі в голову, що він — друге пришестя Малюка Біллі; про те, як ми запакували Персі в гамівну сорочку й укинули в гамівну кімнату наприкінці Зеленої милі; про нашу дивну нічну вилазку, жахливу і п’янку водночас, та диво, що стало її наслідком. Ми побачили, як Джон Коффі вирвав жінку з лап смерті, не відволік від краю могили, а витяг, як нам усім здалося, із самого її дна.

Я писав і майже зовсім не помічав сосноджорджійської подоби життя, яке вирувало довкола мене. Старі люди спустилися на вечерю, потім перебазувалися в Ресурсний центр (так, можете усміхнутися) отримувати вечірню дозу ситкомів. Невиразно пригадую, що моя подруга Елейн принесла мені сендвіч, і я їй подякував, і з’їв його, але не зможу вам з певністю сказати, яка то була година вечора чи з чим був той сендвіч. Моя свідомість майже цілком перенеслася в 1932 рік, коли ми свої сендвічі купували з євангелізованого візка Старого Ту-Ту: холодну свинину по п’ять центів, консервовану яловичину — по десять.

Пам’ятаю, як на будинок спускалася тиша, коли релікти минулих епох, які там жили, готувалися до наступної ночі неміцного тривожного сну; я чув, як Мікі — може, й не найкращий санітар будинку, але вже точно найдобріший — співає своїм гарним тенором «Долину червоної ріки» [70] Народна пісня. , роздаючи всім вечірні пігулки. «З цієї долини, як кажуть, ти підеш… Нам бракуватиме твоїх ясних очей і усмішки чарівної». Ця пісня знову нагадала мені про Мелінду й про те, що вона сказала Джонові після того, як сталося диво. «Ви мені снилися. Снилося, що ви блукаєте в темряві, і я блукала теж. Ми знайшли одне одного».