Стивен Кинг - Салимове Лігво

За сім років по тому він упав у кришильну машину, коли розмовляв з якимись тузами, що приїхали сюди з одної Массачусетської компанії. Він показував їм фабрику, сподіваючись заохотити їх до інвестицій. Його нога послизнулась у калюжці води і сучий син гунув у дробарку просто в них на очах. Зайве казати, що будь-яка можливість угоди стерлась на порох разом із Ралфом Міллером. Лісопильня, яку він врятував у 1951-му, закрилась назавжди у лютому 1960-го.

Проноза подивився у забризкане водою дзеркало і причесав своє сиве волосся, кудлате, красиве і досі сексуальне в його шістдесят сім. Воно, схоже, було єдиним у ньому, що процвітало на алкоголі. Потім він надягнув робочу сорочку-хакі, взяв свою коробку з вівсянкою і пішов наниз.

І оттакої, майже через шістнадцять років після того, як усе те трапилось, він найманий доморядник-рукоблуд у жінки, яку колись вкладав у ліжко — жінки, яку він досі вважає збіса привабливою.

Вдова налетіла на нього, як той кондор, щойно він уві­йшов до сонячної кухні.

— Слухай, Пронозо, ти не міг би навоскувати вхідні перила після того, як поснідаєш? Маєш час?

Вони обоє зберігали лагідну видимість того, що він все це робить з власної ласки, а не як плату за свою кімнату нагорі, яка коштує чотирнадцять доларів за тиждень.

— Звісно, зроблю, Єво.

— І той килим у передній кімнаті…

— …треба перевернути. Йо, я пам’ятаю.

— Як твоя голова цього ранку?

Вона поставила запитання діловим тоном, не дозволяючи жодному співчуттю ввійти в її голос… але Проноза відчув його присутність під сподом.

— Голова в порядку, — відповів він ображено, ставлячи скип’ятити воду для вівсяних пластівців.

— Тебе допізна не було, тому я й спитала.

— Отримала якийсь рапорт на мене, чи не так?

Він з гумором накивнув їй бровою і з задоволенням побачив, що вона досі може зашарітися як школярочка, хоча всі колишні забави вони облишили майже дев’ять років тому.

— Та ну тебе, Еде…

Вона була єдиною, хто досі звав його так. Для всіх інших у Лігві він був просто Пронозою. Та й нехай, з цим усе гаразд. Хай собі звуть його як тільки їм забажається. Це прізвисько прилипло до нього, і то цілком заслужено.

— Не переймайся, — буркнув він. — Я на ліву ногу з ліжка встав.

— Випав з нього, судячи зі звуку.

Вона промовила це жвавіше, ніж мала намір, але Проноза лише гмикнув. Він заварив і з’їв свою ненависну вівсянку, потім узяв бляшанку меблевого воску та ганчірки і не озирнувся.

Нагорі не вгавало цюк-цюк друкарської машинки того парубка. Вінні Апшо, котрий також жив там у кімнаті навпроти, казав, що той кожного ранку починає о дев’ятій, продовжує до полудня, знов починає о третій, продовжує до шостої, знов починає о дев’ятій і так не вгаває аж до півночі. Проноза не міг уявити, щоб хтось мав стільки слів у своїй голові.

Та все ж таки він здавався доволі приємним типом і, може, якогось вечора «У Делла» роздобриться на не одне пиво. Він чув, що більшість отаких письменників п’ють, як коні.

Він почав методично полірувати перила і знову повернувся думками до вдови. Вона перетворила цей будинок на пансіон завдяки страховим грошам свого чоловіка, і їй непогано ведеться. А чом би й не велося? Вона працює як та тяглова коняка. Але ж, напевне, колись звикла регулярно отримувати отого від свого чоловіка, тож коли журба з неї вимилася, та потреба залишилась. Боже, як же вона любила те робити!

У ті роки, шістдесят перший, шістдесят другий, люди ще кликали його Едом, а не Пронозою, і він іще сам тримав пляшку, а не навпаки. Мав добру роботу на залізниці «Бостон і Мейн», і одної ночі 1962 року це й сталося.

Він припинив свої розмірені, вихрові рухи і задивився крізь вузьке оглядове віконце на сходовому майданчику другого поверху. Воно було заповнене золотом дурнів, останнім яскравим світлом літа, світлом, що насміхалося з холоду, з тремтливої осені і ще холоднішої зими, що прийде слідом за нею.

Співучасть їх була обопільною тієї ночі, і після того, як теє сталося і вони лежали разом у темряві її спальні, вона почала плакати і казати йому, що вони вчинили непорядно. Він сказав їй, що порядно, сам не знаючи, порядно було це робити чи ні, та й не переймаючись тим, а тим часом північний вітер скрикував, і кашляв, і завивав, шугаючи з карнизів, а її кімната була теплою і затишною, і зрештою вони заснули разом, як ложки в шухляді мисника.

Ах, Боже і синку твій Ісусе, час тече як та річка, і Ед загадався, чи той парубок, письменник, про це знає.