Стивен Кинг - Салимове Лігво

— Сідайте. Я зараз повернуся.

Він увійшов до будинку, делікатно причинивши за собою сітчасті двері, а вона сіла в одне з тих крісел-гойдалок.

Він подобався їй, попри його дивацтво. Вона не належала до віруючих у кохання з першого погляду, хоча таки вірила, що миттєва хіть (яку приховують під більш невин­ною назвою «пристрасне захоплення») трапляється часто. І все ж таки він не був тим чоловіком, який зазвичай спонукає до опівнічних записів у «підзамочний щоденник» — надто сухорлявий для свого зросту, дещо блідуватий. Обличчя в Бена було самозаглибленим і свідчило про його начитаність, і очі рідко виказували хід його думок. Все це вінчала важка шапка чорного волосся, яке виглядало так, наче його розчісували радше пальцями, аніж гребінцем.

І ця історія…

Ані «Дочка Конвея», ні «Повітряні танці» не натякали на такий прихмарений склад розуму. Перший роман про дочку священника, яка тікає з дому, прилучається до контркультури і, голосуючи на дорозі великим пальцем, вирушає у довгу подорож навмання країною. Другий — історія Френка Баззі, втікача з в’язниці, який починає нове життя автомеханіком в іншому штаті і якого зрештою знову ловлять. Обидві книжки світлі, енергійні, не схоже було, щоб віддзеркалена в очах дев’ятирічного хлопчика тінь вішальника Х’юбі Марстена якось позначилася на них.

Немов лише через саме це припущення, вона мимовіль потягнулась очима від річки вгору й ліворуч від ґанку, туди, де зірки затуляв останній перед містом пагорб.

— Ось, — сказав він. — Сподіваюся, так буде добре.

— Подивіться на Дім Марстена, — сказала вона.

Він поглянув. Там, нагорі, світилося.

Напої скінчились і північ минула; місяць майже сховався з очей. Вони легко теревенили про те і се, а потім, у паузі, вона промовила:

— Ви мені подобаєтеся, Бене. І то дуже.

— Ви мені теж подобаєтеся. І я здивований… ні, я не те мав на увазі. Пам’ятаєте той дурний жарт, що я бовкнув у парку? Все це здається якимсь аж занадто невипадковим.

— Я б хотіла побачитися з вами знову, якщо ви захочете мене бачити.

— Хочу.

—Тільки не поспішайте. Пам’ятайте, я всього лиш дів­чина з маленького містечка.

Він усміхнувся:

— Це здається таким голлівудським. Але Голлівуд — це добре. Мені належить тепер вас поцілувати?

— Так, — сказала вона, — гадаю, так належить за сценарієм.

Він сидів у сусідньому з нею кріслі і, не перестаючи погойдуватися вперед-назад, перехилився і притиснувся губами до її губ, не намагаючись дістати її язика або торк­нутись її. Губи у нього були твердими від тиску його прямих зубів, і ще відчувався легенький смак-запах рому та тютюну.

Вона теж почала гойдатися, і цей рух перетворив їхній поцілунок на дещо нове. Він виповнювався й убував, легшав, а потім міцнішав. Вона подумала: «Він смакує мене». Ця думка пробудила в ній якесь таємне, чисте збудження, і вона перервала поцілунок, перш ніж той міг завести її далі.

— Ух ти, — видихнув він.

— Хочеш прийти завтра ввечері до мене додому, повечеряти? — спитала вона. — Їй-бо, мої рідні раді будуть познайомитися з тобою.

У насолоді й безтурботності цієї миті вона могла піднести матері такого хабаря.

— Домашні страви?

— Найдомашніші.

— Залюбки. Відтоді, як сюди приїхав, я живу на напівфабрикатах.

— О шостій? Ми рано вечеряємо тут, у нашім закутті.

— Авжеж. Чудово. Й оскільки зайшлося про домівку, то краще я тебе туди доставлю. Поїхали.

Дорогою в машині вони не розмовляли, доки на верхівці пагорба вона не побачила мерехтливе світло нічника — того, який її мати завжди залишала ввімкнутим, коли дочка запізнювалася додому.

— Цікаво, хто це там зараз, вночі? — запитала вона, подивившись у бік Дому Марстена.

— Новий власник, напевне, — промовив він байдуже.

— Воно не схоже на електричне, це світло, — гадала вона. — Занадто жовте, занадто слабеньке. Мабуть, гасова лампа.

— Ймовірно, там поки ще не мали можливості підключити електрику.

— Можливо. Але майже кожен, хто бодай трохи думає наперед, звернувся б до електричної компанії, перш ніж вселятися.

Він не відповів. Вони вже прибули на її заїзд.

— Бене, — зненацька запитала вона, — а твоя нова книжка про Дім Марстена?

Він розсміявся й поцілував її в кінчик носа:

— Вже пізно.

Вона йому усміхнулась:

— Я не збиралася винюшувати.

— Все гаразд. Але, мабуть, іншим разом… за денного світла.

— Окей.

— Краще катай додому, дівчисько. Завтра о шостій?