Стивен Кинг - Якщо кров тече

Я чекав. Хотів розповісти йому більше, продати йому це — врешті-решт, я був просто пацаном, — але щось підказало, що правильніше буде почекати. Він дивився на крихітні коливання Доу-Джонса. Здобував нову освіту просто на моїх очах.

— Але… — сказав він, не відриваючись від екрана.

— Але що, містере Герріґен?

— У руках того, хто насправді знає ринок, щось по­дібне могло б… мабуть, уже може… — Він затих і задумався. Тоді сказав: — Я мав би про це знати. Те, що я на пенсії, мене не виправдовує.

— Ось іще дещо, — сказав я, не маючи терпіння чекати більше. — Усі ті журнали, що ви їх отримуєте? «Ньюсвік», «Файненшл Таймс», «Фордс»?

— «Форбс», — сказав він, і далі стежачи за екраном. Він нагадував мене самого в чотирирічному віці, коли я тримав у руках чарівну кулю з номером 8, отриману на день народження.

— Саме так. Можна мені телефон на хвилинку?

Він неохоче віддав айфон, і я був майже впевнений, що таки впіймав його. Я радів, але й трохи соромився цього. Наче бахнув ручну білочку по голові, коли вона підійшла взяти з долоні горішок.

Я запустив «Сафарі». Браузер тоді був набагато примітивніший, ніж сьогодні, але працював нормально. Я вбив у пошуковий рядок «Ґуґла» «Волл-стріт Джорнал», і за кілька секунд відкрилася їхня головна сторінка. Один із заголовків повідомляв: «“КАВОВА КОРОВА” СКОРОЧУЄ МЕРЕЖУ». Я показав його містеру Герріґену.

Він глипнув на екран, а тоді взяв газету зі столика біля крісла, куди я поклав його пошту, коли зайшов. Глянув на першу сторінку.

— Цього тут нема, — сказав він.

— Бо це вчорашнє число, — сказав я. Я завжди виймав пошту з його скриньки, коли заходив, і «Джорнал» завжди був обгорнутий навколо решти всього і перетягнутий гумовою стрічкою. — Ви отримуєте їх із запізненням на день. Як і всі.

А у святкову пору часопис приходив і на два дні пізні­ше, іноді й на три. Я міг про це не згадувати — містер Герріґен сам постійно бурчав про це в листопаді й грудні.

— Це сьогоднішнє? — спитав він, дивлячись на екран. А тоді, перевіривши дату вгорі сторінки: — Так і є!

— Аякже, — сказав я. — Свіжі новини замість запрілих, так?

— Тут пишеться, що є мапа відділень, які будуть закриті. Можеш показати мені, як її побачити?

Він говорив з відвертою жадібністю. Я трохи злякався. Він згадав про Скруджа і Марлі; я почувався наче Мікі Маус у «Фантазії», коли той використав заклинання, якого не розумів, щоб пробудити мітли.

— Ви можете це зробити самі. Просто проведіть отак пальцем по екрану.

Я показав йому. Спершу він провів надто різко, і його занесло хтозна-куди, але потім він призвичаївся. І то швидше за мого тата. Знайшов потрібну сторінку.

— Ти бач, — дивувався він. — Шістсот крамниць! Бачиш, я ж тобі казав про тендітність оцих… — Він замовк, дивлячись на крихітну мапу. — Південь. Більшу частину закриють на півдні. Південь — це показник, Крейґу, це майже завжди… Думаю, мені треба подзвонити в Нью-Йорк. Ринок скоро закривається.

Він почав підводитися. Його звичайний телефон був на іншому боці кімнати.

— Можна подзвонити і з цього, — сказав я. — Він здебільшого для цього призначений. — Ну принаймні так було тоді. Я торкнувся іконки з телефоном і викликав клавіатуру. — Просто наберіть потрібний номер. Торкайтеся кнопок пальцем.

Він дивився на мене, і блакитні очі блискали з-під кудлатих білих брів.

— З нього можна дзвонити з наших закапелків?

— Ага, — сказав я. — Зв’язок шикарний завдяки новій вежі. У вас чотири палички.

— Палички?

— Не зважайте, дзвоніть. Я залишу вас, щоб ви мог­ли побалакати, а тоді просто помахайте мені з вік­на, коли…

— Нема потреби, це ненадовго, і приватність мені не потрібна.

Він обережно торкнувся цифр, ніби боявся спричинити вибух. А тоді так само обережно підніс айфон до вуха, поглядом шукаючи мого підтвердження. Я підбадьорливо кивнув. Він послухав, поговорив з кимось (спочатку надто голосно), а тоді, трохи почекавши, ще з кимось іншим. Тож я був особисто присутній при тому, як містер Герріґен розпродав усі свої акції «Кавової корови», — при транзакції, що дорівнювала хтозна-скільком тисячам доларів.

Договоривши, він розібрався, як повернутися на домашній екран. Звідти знову відкрив «Сафарі».

— І «Форбс» тут є?

Я перевірив. Не було.

— Але якщо ви шукаєте статтю з «Форбс», про яку вже знаєте, то її, певно, можна знайти, бо хтось її вже мав запостити.

— Запостити?

— Так, і якщо вам потрібна про щось інформація, «Сафарі» вміє її шукати. Треба просто заґуґлити. Дивіться.