Стивен Кинг - Якщо кров тече

Я підійшов до його крісла й забив у пошуковий рядок «Кавова корова». Телефон подумав, а тоді видав цілий список знайдених збігів, а серед них — ту статтю з «Волл-стріт Джорнал», через яку він дзвонив своєму брокерові.

— Ти дивись, — зачудовано сказав він. — Це інтернет.

— Ну так, — сказав я, думаючи: «Ну ще б пак».

— Усесвітня мережа.

— Ага.

— Котра існує вже скільки?

«Ви маєте знати це, — подумав я. — Ви великий бізнесмен, ви повинні знати таке навіть на пенсії, бо й досі цікавитеся».

— Не знаю точно, скільки вона існує, але люди сидять у ній постійно. Мій тато, вчителі, поліція… та геть усі. — Більш підкреслено: — І ваші компанії теж, містере Герріґен.

— Ох, але ж вони вже не мої. Я таки трохи знаю, Крейґу, так само як трохи знаю про різні телепередачі, хоч і не дивлюся телевізор. У мене є схильність пропус­кати в газетах і журналах статті про технології, тому що мені нецікаво. От якби ти хотів поговорити про боулінг чи мережі розповсюдження кінофільмів, то була б інша річ. Тут я тримаю руку на пульсі, так би мовити.

— Так, але хіба ж ви не бачите… ці компанії ви­користовують технології. І якщо ви їх не розумі­тимете…

Я не знав, як закінчити, принаймні щоб не зайти за межі ввічливості, але він, здається, знав.

— …то буду відсталим. Ти це хотів сказати?

— Мабуть, це неважливо, — сказав я. — Врешті-решт, ви ж на пенсії.

— Але я не хочу, щоб мене мали за дурня , — сказав він, і то доволі палко. — Думаєш, Чик Рафферті здивувався, коли я подзвонив і сказав йому продавати «Кавову корову»? Аж ніяк, тому що в нього, безпереч­но, вже кілька інших великих клієнтів подзвонили й сказали те саме. Дехто з них точно мав інсайдерську інформацію. А іншим просто трапилося жити в Нью-Йорку чи Нью-Джерсі, де вони отримують «Джорнал» у той самий день, коли він вийшов. На відміну від мене, що засів у цьому божому краї.

Я знову задумався, чому він узагалі приїхав сюди (місцевих родичів він точно не мав), але мить не видалась мені слушною, щоб питати.

— Можливо, я був зарозумілий. — Він поміркував над цим, а тоді аж усміхнувся. Я ніби побачив, як сонце пробивається крізь щільний хмарний покрив якогось холодного дня. — Я таки був зарозумілий. — Він підняв айфон. — І я таки візьму його.

Першим, що мені хотілося сказати, було «дякую», але це прозвучало б дивно. Тому я просто сказав:

— Добре. Я радий.

Він глянув на годинника «Сет Томас» на стіні (а тоді, на мій подив, перевірив час ще й на айфоні).

— Чого б нам не прочитати сьогодні один розділ, коли ми вже витратили стільки часу на розмову?

— Згода, — сказав я, хоча радо лишився б на довше і прочитав би два чи й три розділи.

Ми підбиралися до закінчення «Восьминога» одного дядька на ім’я Френк Норріс, і мені не терпілося дізнатися, як усе розкрутиться. То був старомодний роман, але все одно повний захопливих штук.

Коли скорочений сеанс добіг кінця, я полив хатні квіти містера Герріґена. Це завжди було моєю останньою роботою дня, яку я виконував усього за кілька хвилин. Підливаючи воду, я бачив, як він грається з телефоном, вмикаючи й вимикаючи його.

— Коли я вже збираюся користуватися цією штукою, то було б добре, якби ти показав мені, як це робиться, — сказав він. — Для початку, як зробити так, щоб воно не здохло. Я бачу, що рівень заряду вже падає.

— У більшій частині ви розберетеся й самі, — сказав я. — Все доволі легко. А для заряджання в коробці лежить дріт. Просто ввімкніть його в розетку. Я можу показати кілька інших штук, якщо ви…

— Не сьогодні, — сказав він. — Може, завтра.

— Добре.

— Але ще одне питання. Чому я зміг прочитати статтю про «Кавову корову» і подивитися на карту відділень, які пропонують закрити?

Першою відповіддю, що спала мені на думку, була відповідь Едмунда Гілларі про те, чому він лізе на Еверест, про що ми читали в школі: «Бо він існує». Але ця відповідь могла здатися йому нахабною — і певною мірою такою й була.

— Я не розумію.

— Справді? Такий тямущий хлопець, як ти? Думай, Крейґу, думай. Я щойно безплатно прочитав те, за що люди платять добрі гроші. Навіть за цінами підписки «Джорнал», що значно дешевше, ніж купувати його в кіоску, я плачу десь дев’яносто центів за номер. А з оцим… — Він підняв телефон так, як тисячі дітлахів підійматимуть свої на рок-концертах не так багато років по тому. — Тепер ти розумієш?

Коли він так усе описав, я зрозумів, але не знав, що відповісти. Усе звучало…

— Звучить по-дурному, га? — спитав він, зчитавши або моє обличчя, або думки. — Роздавати корисну інформацію — це суперечить усьому, що я розумію про успішне ведення справ.