Нил Гейман - Етюд у смарагдових тонах

– Я не розумію. Звідки ви знаєте, що через чотири хвилини у нас буде відвідувач? Жодних телеграм чи записок не надходило.

Він злегка всміхнувся.

– Ви не чули торохтіння екіпажу кілька хвилин тому? Він сповільнився, коли проїжджав повз нас, а тоді прискорився і проїхав далі, до повороту на Мерілебон-роуд. Біля залізничного вокзалу і паноптикуму завжди юрмляться кеби й екіпажі, з яких сходять пасажири, тож якщо хтось хоче зійти з кеба непоміченим, це треба робити саме там. А до нас звідти хвилини чотири пішки...

Він глянув на кишеньковий годинник, і в цю мить я почув кроки на сходах.

– Заходьте, Лестрейде, – покликав він. – Двері відчинені, а ваші сосиски вже знімають із вогню.

Чоловік, який, вочевидь, і був Лестрейдом, увійшов і обережно зачинив за собою двері.

– Мені б не слід, – сказав він. – Але, правду кажучи, нагода прийняти участь у трапезі сьогодні мені ще не випадала. Тож я, безперечно, зможу віддати належне кільком сосискам, про які ви кажете.

Це був той невисокий чоловік, якого я вже бачив кілька разів, і чиї манери дозволили мені судити про нього, як про торгівця каучуковими дрібничками чи патентованими панацеями.

Мій друг почекав, поки хазяйка залишить кімнату, а тоді мовив:

– Очевидно, вас привела справа державної ваги.

– Святі зірки, – сказав Лестрейд і зблід. – Не може бути, щоб чутки вже розійшлися. Будь ласка, скажіть, що це не так. – Він почав накладати сосиски, вуджене рибне філе, кеджері і грінки, але його руки злегка тремтіли.

– Звісно ні, – запевнив мій друг. – Одначе, за час нашого знайомства я запам‘ятав скрип коліс вашого екіпажу, вібруюче соль-дієз третьої октави. А якщо інспектор Лестрейд зі Скотленд-Ярду, який не може собі дозволити, щоб хтось побачив, як він заходить до вітальні єдиного в Лондоні детектива-консультанта, все одно приходить, та ще й не поснідавши - я можу зробити висновок, що справа незвичайна. З чого випливає, що вона стосується інтересів можновладців і має державну вагу.

Лестрейд витер серветкою жовток зі щоки. Я пильно подивився на нього. Не так я уявляв собі інспектора поліції, але, втім, і мій друг виглядав не так, як я уявляв собі детектива-консультанта, – що б воно не означало.

– Можливо, краще буде обговорити справу віч-на-віч, – сказав Лестрейд, глянувши на мене.

Мій друг лукаво усміхнувся і похитав головою, неначе сміючись над одному йому зрозумілим жартом.

– Пусте, – сказав він. – Одна голова добре, а дві – краще. Можете казати нам обом усе, що ви хотіли звірити мені,.

– Якщо я заважаю, – різко сказав я, але він зробив мені знак мовчати.

Лестрейд знизав плечима.

– Мені все одно, – сказав він через мить. – Якщо ви розкриєте справу, я залишуся на службі. Якщо ж ні, то вилечу. Робіть як знаєте, гірше не стане.

– Якщо історія і вчить нас чогось, то це того, що гірше може стати завжди, – сказав мій друг. – Коли ми поїдемо в Шордіч?

Лестрейд впустив виделку.

– Це вже занадто! – вигукнув він. – Сидите тут, кепкуєте з мене, а самі знаєте всі деталі! Вам має бути соромно і…

– Ніхто не розповідав мені ніяких деталей. Коли інспектор поліції приносить на взутті і штанях бризки грязюки такого специфічного гірчично-жовтого відтінку, для мене цілком природно припустити, що він недавно проходив повз земляні роботи на Гоббс-лейн, що у Шордічі, єдиному місці в Лондоні, де можна знайти глину такого характерного гірчичного кольору.

Інспектор Лестрейд збентежився.

– Тепер, коли ви пояснили, – сказав він, – це здається очевидним.

Мій друг відсунув тарілку.

– Так і є, – буркнув він.

Ми поїхали до Іст-Енду в кебі. Інспектор Лестрейд пішов на Мерілебон-роуд, залишивши нас удвох.

– То ви справді детектив-консультант? – спитав я.

– Єдиний у Лондоні, а, можливо, і в усьому світі, – сказав мій друг. – Я не веду справи, а консультую. Люди приходять зі своїми нерозв‘язними проблемами, описують їх, а я іноді знаходжу відповідь.

– То люди, що приходять до вас…

– Здебільшого поліцейські чи інші детективи.

Ранок був ясним, але ми вже трусили майже в нетрях Сент-Джилса, в цьому кублі грабіжників і зарізяк, яке сидить на тілі Лондона, мов рак на обличчі миловидної дівчини, що продає квіти, тож світло, що проникало в кеб, було слабким і невиразним.

– Чи певні ви, що хочете, аби я був поруч?

У відповідь мій друг не блимаючи подивився на мене.

– У мене таке відчуття, – сказав він, – ніби нам судилося зустрітися. Наче ми билися разом, пліч-о-пліч, в минулому чи в майбутньому, не знаю напевне. Я людина раціональна, але знаю ціну хорошому товаришу. З тієї миті нашого знайомства, я знав, що можу довіряти вам, як собі самому. Так, я хочу, щоб ви були поруч.