Герасим’юк Олена - Розстрільний календар

Бобир Антін . Тюремний «хрест». Український дисидент Данило Шумук майже 43 роки просидів у польських, німецьких та радянських таборах і 15 років прожив у вимушеній еміграції // Україна молода. — 2010. — 3 серпня. Режим доступу: https://goo.gl/EXRJKM

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Лікаря Миколу Плахотнюка було заарештовано під час другої хвилі репресій проти української інтелігенції. Експертиза Інституту ім. Сербського в Москві поставила йому традиційний діагноз: «шизофренія з манією переслідування», внаслідок чого Плахотнюка було вчергове засуджено до примусового перебування у психлікарні. Початком «хвороби» слідство вважало відмову Плахотнюка свідчити на закритому суді над студентом Гевричем у березні 1966 року.

22 травня 1967 року біля пам’ятника Шевченку міліція заарештувала кількох учасників мирного мітингу. Люди оточили міліціонерів, скандували «Ганьба!», проте ті від’їхали, забравши затриманих. Плахотнюк, який брав участь у мітингу, запропонував піти до ЦК і вимагати звільнення заарештованих. Близько 300 осіб вирушили до адмінбудівлі на вулицю Орджонікідзе (нині — вул. Банкова). Люди йшли щільною колоною — не співали, не кричали, щоб не дати приводу для звинувачень у порушенні громадського порядку. Дорогою їх обливали водою пожежні машини. О пів на другу ночі прибув міністр охорони громадського порядку Головченко і запропонував демонстрантам викласти свої претензії.

Оксана Мешко виклала вимогу звільнення заарештованих. Міністр пообіцяв, що до ранку їх відпустять, просив уранці прислати до ЦК делегацію демонстрантів, а зараз розійтися. Більшість послухалась, а приблизно 40 осіб залишилися чекати. О третій ночі заарештованих звільнили. А за декілька днів після демонстрації Плахотнюка було звільнено з роботи.

Під час примусового «лікування» у психіатричній клініці Микола Плахотнюк звертався до лікарів із проханням згадати клятву Гіппократа і не завдавати шкоди арештантам. Неодноразові висновки медичних комісій про припинення «лікування» 1974, 1976, 1977 та 1979 рр. систематично відхилялися судом Київської області. У листопаді 1980 року Плахотнюка повезли до Москви в Інститут ім. Сербского, де дійшли висновку, що йому давно пора бути вдома. 5 березня 1981 р. Плахотнюка нарешті виписали з Черкаської лікарні.

Микола Плахотнюк багато років очолював Музей шістдесятництва у Києві.

Рибаков Дмитро . Музей шістдесятництва: головні фонди — по квартирах і спогадах // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2012. — 30 березня. Режим доступу: https://goo.gl/QxYnAm

Презентація книги Миколи Плахотнюка «Коловорот: Статті, спогади, документи» (К.: Смолоскип, 2012). 2013. Відеозапис. Режим доступу: https://goo.gl/W31RGv

Плахотнюк Микола . Коловорот: Статті, спогади, документи. — К.: Смолоскип, 2012. Режим доступу: https://goo.gl/b9jyOj

Рапп Ірина, Овсієнко Василь, Харківська правозахисна група . Помер Микола Плахотнюк // Права людини: Бюлетень. — 2015. — № 4. Режим доступу: https://goo.gl/K9y6HX

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Перебираючи в пам’яті тюремні роки, пригадую, як було важко у перші дні після першого арешту. Мене кинули в камеру смертників. Хотіли відразу зламати. Але мене не можна було зламати, адже я вже тоді написав свої книжки «Правосуддя чи рецидиви терору» і «Лихо з розуму» — про те, як дехто ламався, а дехто вистояв. Ці мої книжки сприймалися як своєрідна інструкція поводження на слідстві. Вже пізніше тюремщики не раз казали в’язням: «Що? Навчилися у Чорновола?» Це було журналістське дослідження на власному досвіді. Ні, зламатися я не міг.

З автобіографії В’ячеслава Чорновола

У 1967 році Вячеслава Чорновола заарештували за публікацію за кордоном праці «Правосуддя чи рецидиви терору?», у якій він доводив, що судові процеси 1966 року та досудове слідство відбувалися з кричущими порушеннями радянського законодавства. Та навіть з-за ґрат публіцист зумів дати ляпаса системі: писав статті, оголосив голодування, що тривало 48 діб, а після звільнення вирішив видавати журнал.

У 1969 році Чорновіл розпочав роботу над першим номером часопису, що отримав назву «Український вісник». Журнал готувався у конспіративних умовах: безпосередньо до випуску були причетними лише кілька осіб. А от розповсюдженням журналу та збиранням інформації займалося набагато більше людей, які й не знали, хто і де видає часопис. Лише наприкінці 1980-х років Чорновіл почав поступово відкривати імена тих, хто невтомно працював над важливою справою: Олена Антонів, Надія Світлична, Ніна Строката, Валентин Мороз, Юрій Шухевич, Атена Пашко, Людмила Шереметьєва, Ярослав Кендзьор, Михайло Косів, Микола Плахотнюк та інші.