borva - tmp0

Досить часто ми проводили вечори у кімнаті Тео, розмовляючи про українську сучасну літературу та можливість запобігти зомбуванню людства сіоністськими біомеханіками. Деколи я приходив пізніше, коли допомагав бабі Нелі у притулку для бездомних собак, але вона недавно вмерла, так що псами займається її дочка, а у мене з’явилось більше часу для спасіння людства. Отож,

коли я приходив пізніше, Тео і Софійка вправлялись у джиуджитсу і через те були захекані та спітнілі. Для тренування спритності Тео використовував чуденацькі надувні кульки наповнені майонезом чи ще там чимось. Я тут не спец. А ще вони використовували батіг та гумові палиці.

- Теобальде, а коли й мені можна буде з вами потренуватись? – спитав я благально одного дня.

Тео підняв очі (а одне в нього було скляне, до речі, мій любий читачу!) з мікросхеми трансфінктера і я побачив його стражденне лице, відчув на собі цей невимовно чуттєвий, тривкий, тривіальний, достоту чутливий та сливе черствий погляд. Він мовив, як кулемет:

- Підрости, Матвійку. Твій час ще прийде. Егеж-бо, надерем сраки клятим сіоністам!

Софійку викрали в ніч з п’ятниці на неділю, та ми не були вдома. Тео проводили операцію по імплантації транскулякуля вівісекторного виду, а я чекав у коридорі, пригадуючи романи Стівена Кінга.

Я тричі, а то й чотири рази дзвонив Тео наступного дня. Та він чомусь помер. А невдовзі я пішов працювати менеджером.

Сублімат Характерний

Неологічні контроверсії поліхроматичного диктоформатного кардіоневрозу (рефлексії)

Професор Степан Некрономікон продовжував експериментувати з наркотиками, аж раптом відчув подих…

Несамовиті пристрасті точилися навколо його скромної персони ось уже кілька років, тому не дивно, що він запідозрив у цьому щось не ладне. Ось уже місяць, як він живе в Шепетівці, втекши якомога далі від кострубатої реальності в глибинні прошарки лімфохроматичного діастазу. Тим не менш, колишні вороги не бажали забути і пробачити йому одного – того, що він залишався живим. Він сотні разів намагався переконати їх, що все вже давно позаду, події того чудернацького ранку залишилися в історії. Проте…

…проте він помилявся (як як я міг так помилятися).

Професор різко розвернувся і побачив постать позаду себе. Він бачив лише її обриси, проте за широким одягом не міг визначити жінка перед ним чи чоловік. Обличчя було закрите за капюшоном.

- Я ж казав вам, що я поза грою!

- Нас це не переконало.

- Але ж я дав слово…

- Слова… вони нічого не варті…

- Благаю, вас, заради всього святого! – здійняла руки бідолашна жертва.

- Для тебе не було нічого святого, коли ти чинив ЦЕ! Ми повністю довірились тобі, а на ранок хлопців не стало…

- Це не моя провина, експеримент пішов не так!

- Годі! – з-під широкого рукава виглянула біла рука і оголила голову незваного гостя.

За одну лиш мить Степан побачив усе своє життя. Реальність шалено струсонулася й стала догори дригом. Він закляк, немов вражений блискавкою. Перед ним стояла ВОНА. А він, дурень, гадав, що їм вже ніколи не зустрітись.

- Невже це ти?

- Так, татуню, це я. Твоя дочка, котру ти напоїв, наколовши мамині циці горілкою, а потім згвалутвав, поки я лежала в колисці. Приємно було запихати прутня до беззубого ротика, чи не так?

- Але ці жахливі голоси наказали мені це зробити! Я не винен!

- Кожен відповідає за свої вчинки сам. Я прийшла сповістити тебе про це…

Його звали Альберт. Він їхав вулицею на своєму велосипеді милуючись сходом багряного сонця і рожевими личками польських дітей, що саме поспішали до школи. Був погожий ранок 1 вересня 1939 року.