Штекель - МОЯ АВТОБIОГРАФIЯ

МОЯ АВТОБIОГРАФIЯ

У мене нема жодного сумнiву в тому, що я народився, хоч i пiд час мого появлення на свiт бiлий

i потiм - рокiв, мабуть, iз десять пiдряд - мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували

корову Оришку.

Трапилася ця подiя 1 листопада (ст. стилю) 1889 року в мiстечку Грунi, Зiнькiвського повiту на

Полтавщинi...

Власне, подiя ця трапилася не в самiм мiстечку, а в хуторi Чечвi, бiля Грунi, в маєтковi помiщикiв

фон Рот, де мiй батько працював у панiв.

Умови для мого розвитку були пiдходящi. З одного боку - колиска з вервечками, з другого боку -

материнi груди. Трiшки поссеш, трiшки поспиш - i ростеш собi помаленьку.

Так ото й пiшло, значить: їси - ростеш, потiм ростеш - їси.

Батьки мої були як узагалi батьки.

Батькiв батько був у Лебединi шевцем. Материн батько був у Грунi хлiборобом.

Глибшої генеалогiї не довелося менi прослiдити. Батько взагалi не дуже любив про родичiв

розказувати, а коли, було, спитаєш у баби (батькової матерi) про дiда чи там про прадiда, вона завжди

казала:

- Отаке стерво було, як i ти оце! Покою вiд їх не було.

Про материку рiдню так само знаю небагато. Тiльки те й пам'ятаю, що частенько, було, батько

казав матерi:

- Не вдалася ти, голубонько, у свою матiр. Царство небесне покiйницi: i любила випити, i вмiла

випити. А взагалi батьки були нiчого собi люди. Пiдходящi. За двадцять чотири роки спiльного їхнього

життя, як тодi казали, послав їм господь усього тiльки сiмнадцятеро дiтей, бо вмiли вони молитись

милосердному.

Почав, значить, я рости.

- Писатиме, - сказав якось батько, коли я, сидячи на пiдлозi, розводив рукою калюжу.

Справдилося, як бачите, батькове пророкування.

Але нема де правди дiти, - багацько ще часу проминуло, доки батькове вiщування в життя

втiлилося.

Письменник не так живе й не так росте, як проста собi людина.

Що проста людина? Живе собi, поживе собi, помре собi.

А письменник - нi. Про письменника подай, обов'язково подай: що впливало на його свiтогляд, що його оточувало, що органiзовувало його ще тодi, коли вiн лежав у матерi на руках i плямкав

губами, зовсiм не думаючи про те, що колись доведеться писати свою автобiографiю.

А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти на письменника вийшов, яка тебе лиха

година в лiтературу потягла, коли ти почав замислюватися над тим, "куди дiрка дiвається, як бублик

їдять".

Бо письменники так, спроста, не бувають.

I от коли пригадаєш життя своє, то приходиш до висновку, що таки справдi письменника

супроводять в його життi явища незвичайнi, явища оригiнальнi, i коли б тих явищ не було, не була б

людина письменником, а була б порядним інженером, лiкарем чи просто собi толковим кооператором.

Пiдскочать отi явища - i записала людина.

Головну роль у формацiї майбутнього письменника вiдiграє взагалi природа - картопля, коноплi, бур'яни.

Коли є в хлопчика чи в дiвчинки нахил до замислювання, а навкруги росте картопля, чи бур'ян, чи коноплi - амба! То вже так i знайте, що на письменника воно пiде.

I це цiлком зрозумiло. Коли дитина замислиться й сяде на голому мiсцi, хiба їй дадуть як слiд

подумати?

Зразу ж мати пужне:

- А де ж ти ото сiв, сукин ти сину?

I натхнення з переляку розвiялось.

Тут i стає в пригодi картопля.

Так було й зо мною. За хатою недалеко - картопля, на пiдметi - коноплi. Сядеш собi: вiтер вiє, сонце грiє, картоплиння навiває думки.

I все думаєш, думаєш, думаєш...

Аж поки мати не крикне:

- Пiди подивися, Мелашко, чи не заснув там часом Павло? Та обережненько, не налякай, щоб

сорочки не закаляв. Хiба на них наперешся?!

З того ото й пiшло. З того й почав замислюватися. Сидиш i колупаєш перед собою ямку.

А мати, було, лається:

- Яка ото лиха година картоплю пiдриває? Ну, вже як i попаду!!

Пориви чергувались. То вглиб тебе потягне, - тодi сто ямки колупаєш, - то погирить тебе в

височiнь, на простiр, вгору кудись. Тодi лiзеш у клунi на бантину горобцiв драти або на вербу по

галенята.

Конституцiї я був нервової, вразливої змалку: як покаже, було, батько череска або восьмерика -

моментально пiд лiжко й тiпаюсь.

- Я тобi покажу бантини! Я тобi покажу галенята! Якби вбився зразу, то ще нiчого. А то ж

покалiчишся, сукин ти сину!

А я лежу, було, пiд лiжком, тремтю, носом сьорбаю й думаю печально:

"Господи! Чого тiльки не доводиться переживати через ту лiтературу?!"

Iз подiй мого раннього дитинства, що вплинули (подiї) на моє лiтературне майбутнє, твердо

врiзалася в пам'ять одна: упав я дуже з коня. Летiв верхи на полi, а собака з-за могили як вискочить, а