Агата Крісті: Любов Незнайомця

— Ну так от: він старий дурень, — уже спокійніше повторив він.

— Але ж ти сказав щось, що змусило його подумати, ніби ми їдемо в Лондон?

— Я? Я ніколи нічого подібного не казав. Принаймні… О, так, згадав. Зранку я жартома сказав, що мовляв, добре було б з’їздити в Лондон, а він, мабуть, сприйняв мої слова серйозно. Або почув не те, що було сказано. Ти, звичайно, розтлумачила йому, що він помилився?

— Та розтлумачувала, але він з тих стариганів, які коли щось заберуть собі в голову, то не дуже легко переконати їх в іншому.

Після цього Елікс ще розповіла, з якою впертістю наполягав Джордж на тому, ніби за будинок заплачено шість тисяч фунтів.

Джералд якийсь час сидів мовчки, потім повільно проказав:

— Еймс захотів одержати шість тисяч готівкою, а решту дві тисячі по закладній. Цим, я так вважаю, і пояснюється його помилка.

— Цілком імовірно, — погодилась Елікс. Вона кинула погляд на годинник, потім пустотливо показала на нього пальцем:

— Нам час братися до діла, Джералде. Ми вже запізнюємось на п’ять хвилин.

На обличчі Джералда Мартіна з’явилась якась дуже дивна посмішка.

— Я передумав, — спокійно мовив він. — Сьогодні ввечері я фотографією займатись не буду.

Дивовижна ця штука — жіночий розум. Коли Елікс лягла того вечора спати, вона була всім задоволена, душа її відпочивала: її щастя, що на мить зазнало небезпеки, знову переможно утвердилось.

Та надвечір наступного дня вона зрозуміла, що якісь приховані сили безнастанно ведуть проти нього руйнівну роботу. Дік Віндіфорд більше не дзвонив, проте вона відчувала: те, що вона вважає його впливом на неї, діє й далі. Знову й знову їй на думку спадали його слова: «Це зовсім не знайомий чоловік. Ти нічого про нього не знаєш». І разом з цими словами вона пригадувала вираз Джералдового обличчя, коли він сказав: «Чи ти вважаєш розумним, Елікс, щоб я розповідав про… ну, про альковні справи Синьої Бороди?» До чого це було сказано?

В його словах приховувалось застереження, вчувалась навіть погроза. Здавалося, він сказав: «Ти краще не пхай носа в моє життя, Елікс. Можеш дістати жахливий удар, якщо втручатимешся».

У п’ятницю вранці Елікс переконала себе, що в Джералда є таки жінка — наче в спальні Синьої Бороди, яку він уперто намагався приховати від неї. Ревнощі, що прокидались так повільно, тепер розквітли пишним квітом.

Чи не з жінкою збирався він зустрітися того вечора о дев’ятій годині? Чи не брехня, що він буцімто хотів проявляти фотознімки?

Три дні тому вона ладна була заприсяггися, що наскрізь знає свого чоловіка. Тепер же їй здавалось, він чужа людина, про яку вона не знає нічого. Вона згадувала його незрозумілу злість на старого Джорджа, що так суперечила його завжди врівноваженій поведінці. Можливо, дрібниця, але ця дрібниця показала, що насправді вона зовсім не знає свого чоловіка.

У п’ятницю виявилося, що треба дещо купити. Опівдні Елікс сказала, що піде в село, Джералд же нехай порається в саду. На її подив, він категорично запротестував: мовляв, він сам сходить у село, а вона хай посидить удома. Елікс була змушена поступитись. Його наполегливість здивувала й стривожила її. Чого це він так проти того, щоб вона пішла до села?

Раптом їй спало на думку пояснення, від якого стало все зрозумілим. Хіба не може бути так, що Джералд зустрів Діка Віндіфорда, нічого їй не сказавши? Хоча, одружуючись, вона не відчувала ревнощів, але згодом вони у неї розвинулись. Чи не могло трапитись таке саме й з Джералдом? Може, він хоче перешкодити її побаченню з Діком Віндіфордом? Це пояснення настільки відповідало фактам, було таким втішним для стривоженої душі Елікс, що вона радо вхопилась за нього.

А проте, коли о п’ятій годині настав час пити чай, Елікс почала відчувати неспокій, їй було соромно самої себе. Вона знову й знову опиралась спокусі, що мучила її відтоді, як Джералд пішов у село. Нарешті, обманюючи власне сумління тим, що в будинку треба грунтовно прибрати, вона пішла нагору в кімнату свого чоловіка. Щоб не розлучатися із заспокійливою вигадкою, вона взяла з собою ганчірку.

«Якби я тільки була впевнена, — раз у раз повторювала вона сама до себе. — Якби я тільки могла бути впевнена».

Марно Елікс казала собі, що геть усі компрометуючі докази були, напевно, давним-давно уже знищені. Внутрішній голос нашіптував їй, що чоловіки часом з надміру розвиненого почуття сентиментальності зберігають просто вбивчі для себе папери.

Під кінець Елікс не витримала. З палаючими від сорому щоками вона, майже не дихаючи, гарячкове проглянула жмутки листів та якихось документів, обшукала шухляди, навіть понишпорила в кишенях чоловікового одягу. Тільки дві шухляди уникли огляду: