Агата Крісті: Любов Незнайомця

— Елікс, чому так змінився твій голос? Я його не впізнав. Це Дік.

— Ах, — сказада Елікс. — Ах! Де… ти де?

— В пабі «Руки мандрівника» — здається, він називається саме так? Чи ти навіть не знаєш, що у вашому селищі є такий паб? Я у відпустці, трохи тут рибалю. Не будеш заперечувати, якщо я заскочу подивитись на вас, добрих людей, сьогодні після обіду?

— Ні, — різко заперечила Елікс. — Не треба приходити.

Запала мовчанка, потім Дік заговорив знову, але голос його помітно змінився.

— Прошу пробачення, — ввічливо мовив він. — Звичайно, мені не слід було тебе турбувати…

Елікс квапливо перебила його. Він, мабуть, вважає її поведінку надто дивною. Вона справді дивна. Її нерви, очевидно, розшарпані до краю.

— Я мала на увазі тільки те, що ми… ми сьогодні ввечері зайняті, — пояснила Елікс, докладаючи зусиль, щоб її голос звучав якомога природніше. — Чи не міг би… чи не міг би ти прийти пообідати завтра?

Та Дік, мабуть, помітив брак щирості в її тоні.

— Дуже вдячний, — відказав він так само ввічливо, — але я будь-якої миті можу поїхати звідси. Залежить від того, з’явиться тут мій приятель чи ні. До побачення, Елікс. — Він помовчав, а тоді квапливо й зовсім іншим тоном додав: — Нехай тобі щастить, люба.

Елікс поклала телефонну трубку з почуттям полегкості.

«Нема чого йому приходити сюди, — повторювала вона сама собі. — Яка я дурна, що так рознервувалася! І все одно, я рада, що він не прийде».

Вона знову вийшла в садок, зупинившись, щоб глянути на вирізану над ґанком назву: «Солов’їний будинок».

— Чи не занадто це надумана назва? — спитала вона одного разу Джералда ще до того, як вони побрались.

Він засміявся й мовив ніжно:

— Та ти ж городяночка. Ніколи не повірю, щоб ти хоч раз чула солов’я. Я радий, що ти його ніколи не чула. Солов’ї, гадаю, повинні співати тільки для закоханих. Ми будемо слухати їх літніми вечорами біля нашої власної домівки.

І на згадку про те, як вони їх слухали, Елікс, стоячи на порозі, щасливо почервоніла.

«Солов’їний будинок» надибав Джералд. Він примчав до Елікс, задихаючись від хвилювання. І повідомив, що знайшов місце саме для них… неповторне… перлину… таке попадається раз у житті. І коли Елікс побачила будинок, вона також була зачарована. Правда, стояв він у відлюдному місці — милі за дві від найближчого села, але був настільки довершений у своїй старомодності, з її ґрунтовною зручністю ванних кімнат, водяним опаленням, електричним освітленням та телефоном, що вона зразу ж опинилась в полоні його чарів. Але раптом виникла перешкода. Власник будинку, заможний чоловік, затявся і відмовився здати його внайми. Він хотів його тільки продати.

Джералд Мартін хоч і одержував добрячий річний прибуток, не мав права чіпати основний капітал. Він міг зібрати щонайбільше тисячу фунтів. Власник будинку просив вісім. Але на допомогу прийшла Елікс, яка всім серцем привернулась до цього місця. Основний капітал, що належав їй, можна було легко реалізувати, бо він був у цінних паперах на пред’явника, і половину його вона охоче вклала в купівлю домівки. Отож «Солов’їний будинок» став їхньою власністю, і відтоді Елікс ні на мить не шкодувала про свій вчинок: зголоднівши за домашнім затишком, вона діставала неабияку втіху, куховарячи й хазяйнуючи.

Садок, у якому росли пишні квіти, доглядав старий садівник, приходячи з села двічі на тиждень.

Обійшовши ріг будинку, Елікс на свій подив побачила його — він схилився над клумбою. Елікс це здивувало: Джордж, як звикле, навідувався по понеділках і п’ятницях, а сьогодні був вівторок.

Старий, крекнувши, випростався й торкнувся пальцями крисів виношеного капелюха.

— Ви, мабуть, дивуєтесь, мем. Але справа ось в чому. В п’ятницю наш сквайр влаштовує частування, бо в нього іменини, отож я й кажу собі, що ні містер Мартін, ні його добра хазяйка не осудять мене, якщо я прийду один раз у вівторок замість п’ятниці.

— Не переживайте, — відказала Елікс. — Бажаю вам гарио погуляти.

— Таж гадаю, що так воно й буде, — простодушно погодився Джордж. — Чудова це штука — їсти досхочу й

весь час знати, що платити треба не тобі. вайр збирається влаштувати вечерю з чаєм для своїх орендарів. То я й подумав, мем, що побачу вас ще до того, як ви поїдете, і взнаю, який ви хочете бордюр навколо клумби. Адже ви, мабуть, не знаєте, коли повернетесь?

— Але я нікуди не їду. Джордж витріщився на неї.

— Хіба ви не їдете завтра в Лондон?

— Ні. Чому ви так подумали? Джордж схилив голову до плеча.