Люко Дашвар - Биті є. Макс. Книга 2

- Я гово-ри-тиму… Ромко. Ромко. Дора. Мама… Мамцю моя… Мамцю… Тато.

За годину пані Женя прокинулася від голосного волання, попервах перелякалася на смерть - твою наліво, що відбувається? Може, калічці зле? Ускочила до Дориної кімнати, дівча за плечі вхопила.

- Що?! Чого мичиш?! - і сама на максимальній загорланила. - Захворіла? Болить?

Дора замовкла. Голівкою заперечливо - ні, нічого не болить.

- Так якого ж біса ти мичиш?! - ледь не луснула від прикрощів пані Женя.

Дора видихнула спустошено, знизала плечима.

- Я. Більше. Не буду, - жестами.

- Мовчи вже, щоб тебе… - гаркнула хазяйка, забралася.

Дора стала до чорного вікна, усміхнулася сумно. Одними вустами беззвучно:

- Мовчи, Доро…

Тисяча гривень… Ги-ги…

Ромко навчив - тихо, на видиху - ги-ги. Наче хтось добрий лоскочеться.

Дорі подобалося. Ги-ги…

Щоденник забув Дорині слова -¦ схованка тепер. За обкладинкою з грубої технічної тканини 2 купюри по 500. Усе Дори- не багатство лежить поряд із світлиною батьківського весілля і листівкою з пані комендантовою. За місяць у наймах - жодного рядка. Усе змінилося. Чужа хата, пихата пані. Раптом візьметься читати, поки Дора на кухні порпатиметься? Сама - не цікава до панських секретів та розкошів. Якби пані й сказала - та бери, що завгодно, Доро! - ноутбук би тільки й попросила відкрити: ціни на паспорт закордонний взнати. І на путівки до Португалії. За рік назбирає?

А вже тисяча за місяць. Пані старанно пояснювала: платила б три, а то й чотири, та Дора у них живе на всьому готовому і харчується краще, ніж у ресторані. Тисячу гривень щомісяця відкладати можна, як ані копійки не протринькати.

- Файно, файно… - раділа Дора.

Та наприкінці листопада з’явився хазяйчин син - усі плани шкереберть. Макс. Його звати Макс. Дора змогла б уголос, якби хто дозволив.

Квартира на Хрещатику. Прислуга у білому фартуху жаха- сгься:

- Мене звільнено?

- Це Дора! - Макс не слухає. Веде Дору розцяцькованим простором. - Треба знайти Дорі місце.

Місце? Килимок у куті? З нього - тільки відданий собачий погляд, інше не передбачено? Дора не усміхається. Дорі страшно.

Вітальня, їдальня, поєднана з кухнею, одні двері, другі, треті…

- Ні, ні, - дратується Макс.

- Гостьова… Біля сауни, - жінка у білому фартушку послужлива, як справний банкомат.

- А, так! - Макс іронічно усміхається. - Й досі не звик до цієї квартири.

- А коли 6… - ляп!

- Дійсно… - не гнівається. - Гостьова… Так, так. Підійшла б… Аби матінка не наказала розфарбувати стіни венеційською штукатуркою. Жах!

Макс знизує плечима, обертається до жінки у фартушку:

— А ви…

- Ганна Іванівна,. - нагадує та.

- Знайдіть прораба, аби все тут переробити. Зможете?

- Звичайно.

- Добре, - далі, далі. - Дора не спатиме посеред жахливої венеційської штукатурки. Де б нам її розмістити, поки у гостьовій ремонтуватимуть?

- Тренажерна зала.

- Точно!

Світла кімната метрів тридцять. Стіна у дзеркалах. Тренажери, як на виставці.

- Нормально. Тільки спати нема на чому…

Макс роззирається, та неможливого просто не існує. Один дзвінок - ліжко з Ортопедичним матрацом доставлять за годину.

- Ганно…

- Іванівна!

- Приберіть тут, Ганно Іванівно.

- Зараз.

- Зачекайте! У Києві є “Victorias secret”?

— Дізнаюся за хвилину.

Макс дивується:

- Чому ви працюєте прислугою? З вас вийшов би прекрасний секретар.

Ганна Іванівна ховає смуток: каверза. Відкрий душу - позбудешся й того, що маєш. Знає!

— Для секретаря літ надто багато.

- І скільки вам?

- Сорок дев’ять…

- Мені підходить! - вирішує за мить. - Записуйте чи запам’ятовуйте. Перше. Знайдіть прислугу, бо ви - мій домашній секретар віднині. Друге. Прораба! Зробити з гостьової спокійне, приємне оку приміщення. Я поясню, чого хочу. Третє, і це зараз: знайдіть “Victorias secret”, замовте у них для Дори все, що є з останньої колекції, - спідню білизну, домашній одяг - халат, капці, ну, ви розумієте. І щось із верхнього одягу - хай привезуть, я виберу.

Спантеличена карколомною кар’єрою секретарка Ганна Іванівна на ходу знімає білий фартушок - прощавай! Намагається виправдовувати очікування - киває й киває.

- А… Може, я запитаю панянку… Чого саме їй би хотілося? - пнеться вислужитися.

- Що?!

Макс зупиняється, дивиться жінці в очі.

- Дора не розмовлятиме з вами, - оголошує вирок. - 3 усіма питаннями до мене.

Новоспечена секретарка відчуває: ще крок - і знов зав’язуй фартушок.

- Вибачте…

- До справи! А ми з Дорою почекаємо, поки ліжко привезуть…