Люко Дашвар - Биті є. Гоцик (Повністю)

Ілія забув про гордість, здоровий глузд. Ізідорине гаряче тіло стало сенсом. Більше нічого не існувало. Ніколи. І ніде.

Ковтав її, як спраглий воду. Відривався, скаженів від ще більшого жадання. Мчав на другий поверх. Хапав камінці жменею, прожогом вниз.

— На! На! — розкладав на голих грудях, животі.

— На! На! — Ізідора безсоромно розставляла ноги, кричала з таким презирством і ненавистю, що одного дня Ілія став над голою дівчиною, тремтів од жадання й образи, вигукнув люто:

— Я! Я вбив… твого батька!

— Ти?! — Ізідора розреготалася, як навіжена. — Ти?! Не вірю!

— Я!

— То вбий мене!

— Шльондра! Шльондра! — Ілія бив Ізідору по щоках, та вона лише реготала-реготала.

— Ненавиджу, ненавиджу, — забився у тісну кімнатку на третьому поверсі, проплакав до ранку.

Коли сльози скінчилися, залишилися лише судомні схлипи, обхопив голову руками і простогнав:

— Не покидай мене…

Все стало геть гірко…

Того дня вітер розгулявся з самого ранку. Розмахував хмарами: осінь, осінь… У море вчепився, кричав хвилям: вище, вище! Камінці котилися подвір’ям, як сухе перекотиполе.

Тут би вікна позачиняти. Двері замкнути. Камін розпалити… Та Ілія і не помітив — вітер…

Увійшов до кімнатки на другому поверсі, де й досі скніли залишки його одягу, який ще не пошматувала Ізідора, розгорнув серветку: давно вже не ховав частину скарбів, які не закопав під тополею, — валялася на одномісному ліжку, геть нікому не цікава. Божевільне жадання вимагало Ізідориного тіла. Ізідора вимагала платні.

Та у білій серветці — тільки порожнеча. Усе віддав.

— Під тополею… розкопати, — прошепотів зацьковано.

Згадав про мамину шкатулку. Збудився! Не перебирав. Вхопив з усіма цяцьками.

— Ізідоро! — гукав. Зазирав до кімнат. — Де ти, Ізідоро?

Ізідора стояла на порозі просторої тераси під півокруглими важкими арками. Дивилася у бурхливе море, очей не відводила. Хмари потемнішали до чорного. Вітер куйовдив шовкові коси, штовхав, гнав до хати. Лише учепилася в арку, притулилася до неї, з місця не зрушила.

Ілія не наважився гукнути. У домі тільки-но бігав-кричав, та побачив отут, на вітрі — і душа в п’яти. І все божевілля перед очі.

— Матір Божа!

Кинув шкатулку на кам’яні плити. Ізідора озирнулася.

Опустив голову, упав на коліна.

— Прости мене… Прости за все!

Усміхнулася тужливо. Підійшла. Повела долонею по кучерявому волоссю.

— Тихо, тихо…

Присіла навпочіпки. Міцно поцілувала в губи. Наче прощалася.

— Ні… Ізідоро… Не покидай мене!

Усе зрозумів. Що — кінець. Що неможливо надалі разом божеволіти від відчайдушної всепоглинаючої самотності. Смертельна втома огорнула важким покровом, підігнула коліна. Ілія опустився на кам’яні плити тераси й заплакав.

Ізідора не бідкалася поряд. Підвелася. Тихо пішла по подвір’ю. Ілія підвів голову, ошелешено дивився дівчині вслід: куди?..

Ізідора йшла до каплички.

Ілія забув про розпач. Уп’явся очима у дивну споруду. А тій — геть зле! Вітер знайшов слабину. Учепився у зелене тополине гілля — розгойдував! Ще трохи — скляний дах почне розгойдуватися разом із деревиною.

— Ізідоро! Не йди туди! — закричав відчайдушно.

Та Ізідора й не озирнулася.

Ілія рвучко подався вперед.

— Ізідоро! — закричав ще відчайдушніше. — Я збрехав! Він… повернеться! Він обов’язково повернеться!

Ізідора зупинилася лише на мить. Закам’яніла під вітром. Зрушила знову. Дійшла до каплиці, розчахнула важкі дерев’яні двері, зникла у череві дивакуватої споруди.

Ілія проковтнув відчай, тихо пішов услід. Буря збивала з ніг, штовхала на землю: куди, йолопе?! Підводився, мружив очі, уперто йшов до каплиці.

— Ізідоро, — шепотів. — А я?..

Став на порозі каплиці тої миті, коли сильний порив вітру так рвучко смикнув тополю — аж рипнула. Зі скляного даху посипалося скло. Ступив крок — Ізідора лежала на кам’яних плитах. Розкинула руки, крізь прозорий дах дивилася у чорне небо.

Ілія не встиг крикнути:

— Біжімо! Тут небезпечно! Стіни… Вони не витримають!

Скляна конструкція разом із важким дерев’яним перекриттям зарипіла й обвалилася на Ізідору.

— А-а-а-а!

Ілія закричав так моторошно — буря на мить затихла. Божевільними очима дивився на дівчину — й не ворухнулася. Як лежала хрестом — так і завмерла навіки. Тільки кут важкої дерев’яної балки біля закривавленої скроні.

— Ізідоро…

Упав на коліна, так і посунув до дівчини. Вихід був. У цю чорну буремну ніч Ілія ясно розумів: вихід є. Варто повернути до розчахнутих важких дверей — устигне вискочити, перш ніж слабкі стіни обваляться. Та жадав іншого — доповзти. Торкнутися чорних кіс востаннє, обійняти за ноги і так завмерти.