• Пожаловаться

Альбер Камю: Гість

Здесь есть возможность читать онлайн «Альбер Камю: Гість» весь текст электронной книги совершенно бесплатно (целиком полную версию). В некоторых случаях присутствует краткое содержание. категория: Старинная литература / на английском языке. Описание произведения, (предисловие) а так же отзывы посетителей доступны на портале. Библиотека «Либ Кат» — LibCat.ru создана для любителей полистать хорошую книжку и предлагает широкий выбор жанров:

любовные романы фантастика и фэнтези приключения детективы и триллеры эротика документальные научные юмористические анекдоты о бизнесе проза детские сказки о религиии новинки православные старинные про компьютеры программирование на английском домоводство поэзия

Выбрав категорию по душе Вы сможете найти действительно стоящие книги и насладиться погружением в мир воображения, прочувствовать переживания героев или узнать для себя что-то новое, совершить внутреннее открытие. Подробная информация для ознакомления по текущему запросу представлена ниже:

libcat.ru: книга без обложки

Гість: краткое содержание, описание и аннотация

Предлагаем к чтению аннотацию, описание, краткое содержание или предисловие (зависит от того, что написал сам автор книги «Гість»). Если вы не нашли необходимую информацию о книге — напишите в комментариях, мы постараемся отыскать её.

Альбер Камю: другие книги автора


Кто написал Гість? Узнайте фамилию, как зовут автора книги и список всех его произведений по сериям.

Гість — читать онлайн бесплатно полную книгу (весь текст) целиком

Ниже представлен текст книги, разбитый по страницам. Система сохранения места последней прочитанной страницы, позволяет с удобством читать онлайн бесплатно книгу «Гість», без необходимости каждый раз заново искать на чём Вы остановились. Поставьте закладку, и сможете в любой момент перейти на страницу, на которой закончили чтение.

Шрифт:

Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

— Ти голодний?

— Так, — сказав в’язень.

Дарю подбав про двох. Узяв борошна й олії, замісив у мисці тісто на корж і запалив газову горілку. Поки пікся корж, він вийшов під навіс по сир, яйця, фініки та згущене молоко. Коли корж спікся, Дарю поклав його охолонути на віконну лутку, розігрів згущене молоко, розбавлене водою, і нарешті розбив яйця для омлету. Пораючись, він зачепив револьвер, засунутий до правої кишені. Він відставив миску, пішов у клас і поклав револьвер у шухляду письмового столу. Коли він повернувся до кімнати, вже звечоріло. Він запалив світло і поставив тарілку з їдою перед арабом, «їж», — сказав йому. Араб узяв шматок коржа, швидко підніс його до рота і спинився.

— А ти? — спитав.

— Після тебе. Я теж попоїм.

Товсті губи трохи розхилилися, араб ще вагався, потім рішуче відкусив коржа. Попоївши, він глянув на вчителя.

— Це ти суддя?

— Ні, я лише стережу тебе до завтра.

— А чому ти їси зі мною?

— Я голодний.

Араб замовк. Дарю устав і вийшов. Приніс з-під навісу розкладачку, розклав її між столом і грубкою, перпендикулярно до свого власного ліжка. З великої скрині, яка стояла в кутку і правила за поличку для паперів, він витяг дві ковдри й накрив ними розкладачку. Відтак зупинився, не знаючи що робити, і знову сів на ліжко. Все виконано, все приготовлено. Залишалося тільки дивитися на цього чоловіка. Отож він почав дивитися, намагаючись уявити це обличчя, спотворене люттю. Це йому не вдалося. Він бачив лише його похмурий і блискучий погляд та хижий рот.

— Навіщо ти вбив його? — спитав він і сам здивувався, як вороже пролунав його голос.

Араб одвів погляд.

— Він тікав. Я гнався за ним.

Він звів очі на Дарю, вони були сповнені якогось страдницького запитання.

— Що мені тепер зроблять?

— Ти боїшся?

Араб випростався, відводячи очі.

— Ти шкодуєш?

Араб глянув на нього, губи розтулені. Було видно, що він не розуміє. Дарю охопило роздратування. І водночас він відчув себе зі своїм великим тілом, втисненим між двома ліжками, таким незграбним і неприродним.

— Лягай тут, — сказав він нетерпеливо. — Це твоя постіль.

Араб не ворухнувся. Покликав Дарю:

— Скажи-но мені!

Учитель глянув на нього.

— Жандарм завтра вернеться?

— Не знаю.

— Ти підеш з нами?

— Не знаю. Навіщо?

В’язень устав і простягся на ковдрах, ногами до вікна. Світло електричної лампочки вдарило йому прямо в очі; він одразу ж заплющив їх.

— Навіщо? — повторив Дарю, стоячи перед ліжком.

Араб розплющив очі на сліпуче світло і глянув на нього, силкуючись не кліпати.

— Іди з нами, — сказав він.

Була вже північ, а Дарю ще не спав. Він ліг у постіль зовсім роздягнений: звик спати голий. Та роздягшись, спочатку завагався. Відчув себе таким беззахисним, що схотілося одягтися знову. Врешті він знизав плечима: і не таких бачив, а як доведеться, то скрутить у баранячий ріг свого супротивника. З ліжка він міг спостерігати, як той лежить горілиць усе ще нерухомо, заплющивши під різким світлом очі. Коли Дарю погасив світло, пітьма ніби одразу загусла. Помалу за вікном знов ожила ніч, беззоряне небо м’яко клубочилося. Учитель невдовзі знову розгледів тіло, яке лежало перед ним. Араб усе ще не ворушився, але очі, здавалося, в нього були розплющені. Школу обвівав легкий вітрець. Може, він розжене хмари, і сонце засяє знову. Вночі вітер посилився. Кури трохи сполошилися, потім принишкли. Араб перевернувся на бік, підставивши Дарю спину, і тому здавалося, ніби він чує його стогін. Він почав стежити за його диханням, щораз чутнішим і рівнішим.

Прислухався до цього такого близького подиху і снив, не склеплюючи повік. Присутність іншої людини в кімнаті, де вже цілий рік він спав сам, заважала йому. Вона бентежила його ще й тому, що навіювала добре знайоме почуття братства, якого він за даних обставин цурався: люди, які поділяють ту саму кімнату, — солдати чи в’язні, — пов’язані дивними узами, так ніби скинувши з одягом свої обладунки, вони, попри свою різницю, єднаються щовечора у звиклій спільноті сну і втоми. Але Дарю схаменувся, таких дурниць він не любив, треба було спати. І все ж трохи згодом, коли араб ледь помітно ворухнувся, учитель ще не спав. Після другого поруху в’язня він стривожено підібрався. Араб рухом сновиди повільно звівся на руках. Сівши на постелі, він нерухомо чекав, не повертаючи голови до Дарю, вклавши всю свою увагу у вслухування. Дарю не ворушився: йому саме згадалося, що револьвер залишився в шухляді письмового столу. Краще було б діяти негайно. Проте він стежив і далі за в’язнем; ось він тим самим плавким рухом спустив ноги на землю, ще хвильку почекав, тоді почав повільно зводитися. Дарю хотів окликнути його, аж це араб рушив цього разу природною, але надзвичайно тихою ходою. Дійшов до дверей у глибині, які вели під навіс. Обережно підняв клямку, вийшов, прихиливши за собою двері, але не щільно. Дарю не ворухнувся. «Тікає, — подумав тільки. — Просто камінь з серця!» Проте він натужив слух. Кури не сполошилися; гість, отже, зараз на високогір’ї. Тут до нього долетів слабкий плюскіт води. Дарю не зрозумів, що це означає, поки араб знову не став у дверях, які він дбайливо причинив, і знову тихенько прокрався і ліг. Тоді Дарю повернувся до нього спиною й заснув. Трохи згодом йому здалося, ніби він з глибини свого сну чує скрадливі кроки довкола школи. «Сплю, сплю!» — твердив собі він. І заснув. Коли він прокинувся, небо було ясне; крізь погано припасоване вікно знадвору проникало холодне свіже повітря. Араб лежав тепер скоцюрблений під покривалами, забувшись глибоким сном, рот розтулений. Коли Дарю затермосив його, він увесь аж скинувся. Дивився на Дарю, не впізнаючи його, божевільними очима і так нажахано, що вчитель позадкував. «Не бійся. Це я. Треба попоїсти». Араб кивнув головою і сказав: «Так». Спокій вернувся на його обличчя, але вираз його лишався відсутній і неуважний. Кава була готова. Вони пили її, сидячи вдвох на розкладачці й жуючи кожен свій шматок коржа. Потім Дарю повів араба під навіс і показав йому кран, біля якого він звичайно мився. Сам вернувся до кімнати, поскладав ковдри й розкладачку, застелив своє ліжко і поприбирав у кімнаті. Потім пройшов через клас і вийшов на земляний насип. Сонце вже підбивалося вгору в блакитному небі, ніжне й живе світло затоплювало пустельну рівнину. Сніг на крутій стежці подекуди танув. З-під нього знову з’явилося каміння. Присівши навпочіпки на краю плато, учитель споглядав безлюдний обшир. Думав про Балдуччі. Він його скривдив, власне, вигнав, ніби не хотів бути з ним в одному мішку. Ще й досі ніби чув, як прощався жандарм, і, сам не знаючи чому, почувався на .диво спустошеним і вразливим. У цю мить закашляв на другому крилі школи в’язень. Дарю, майже несамохіть, слухав його кашель, потім, розлючений, шпурнув камінь, що просвистів у повітрі і вгруз у сніг. Безглуздий злочин цього чоловіка обурював, але тягти в’язня до суду суперечило його честі: уже на саму думку про це вчитель мало не шаленів од приниження. І він проклинав своїх, які послали йому араба, а також і самого араба за те, що той посмів убити і не зумів утекти. Дарю встав, походив довкола земляного насипу, хвилинку постояв нерухомо, потім знову зайшов до школи. Араб, нахилившись над цементною долівкою під навісом, чистив зуби двома пальцями. Дарю хвилинку стежив за ним, потім покликав його: «Ходімо!» Він увійшов до кімнати поперед в’язня. Надів на светр мисливську куртку і взув черевики для ходьби. Стоячи, почекав, поки араб пов’яже чалму і надіне сандалі. Ввійшли до класу, і вчитель показав арабові на вихід. «Іди», — сказав. Той не ворухнувся. «Я йду за тобою», — заспокоїв його Дарю. Араб вийшов надвір. Дарю вернувся до кімнати й загорнув у пакет сухарі, фініки й цукор. У класі перш ніж вийти, на мить завагався перед письмовим столом, потім переступив поріг школи й замкнув двері. «Сюди», — сказав він. І подався на схід, в’язень рушив слідом. Та коли відійшли від школи, йому причувся позаду якийсь шерех. Він повернув назад і оглянув місце круг дому, ніде ні душі. Араб стежив за ним, але видно було, що нічого не розуміє. «Ходімо», — сказав Дарю. Після години ходьби відпочили в якомусь вапняковому гроті. Сніг танув усе швидше, сонце незабаром висушило калюжі, очищаючи мерщій плато, яке знову починало висихати й бриніти, як саме повітря. Коли вони знову рушили в дорогу, земля вже дзвеніла під їхніми ногами. Вряди-годи якийсь птах з радісним криком розтинав перед ними простір. Дарю пив, глибоко вдихаючи, свіжу ясноту. Перед цим широким, добре знаним простором, зараз майже повністю жовтим під шапкою блакитного неба, він поринав у якийсь екстаз. Ішли ще цілу годину, спускаючись на південь. Та ось дійшли до плескатого пагорбу з крихких скель.Звідси високогір’я спускалося на сході до низької рівнини, де маячіло кілька миршавих дерев, а на півдні до скелястого пасма, що робило місцевість важкоприступною. Дарю вивчив обидва напрямки. Тільки небо світило на обрії, людей не видно й сліду. Він обернувся до араба, той дивився нетямущими очима. Дарю простягнув йому згорток. «Візьми, — сказав учитель. — Тут фініки, хліб, цукор. Вистачить на два дні. Ось тобі ще тисяча франків». Араб узяв у нього згорток і гроші, але тримав їх у жмені на рівні грудей, ніби не знаючи що робити з усім цим. «А тепер дивись, — мовив учитель і показав йому на схід. — Це дорога на Тінгуїт. Дві години ходу. У Тінгуїті є влада й поліція. Вони чекають на тебе». Араб поглянув на схід, усе ще притискаючи пакет і гроші до грудей. Дарю узяв бранця за плече й не дуже делікатно повернув його на чверть кола на південь. Біля підніжжя висоти, на якій вони стояли, вилася ледь видима дорога. «А он шлях, який лежить через плато. За день ходу звідси знайдеш пасовиська і перших кочівників. Вони приймуть тебе й дадуть притулок, як велить їм їхній закон». Араб обернувся до Дарю, на його обличчі з’явився панічний вираз. «Послухай…» — почав він. Дарю захитав головою. «Ні, мовчи. Я тебе тут покидаю». Він повернувся до нього спиною, ступив два великі кроки в бік школи, нерішуче подивився на араба, завмерлого на місці, і знову рушив. Кілька хвилин він чув тільки звук власних кроків, такий лункий на холодній землі, і йшов не озираючись. А проте скоро не витримав і озирнувся. Араб усе ще стояв на краю пагорба, руки впали вздовж тіла, і дивився вслід учителю. Дарю відчув, як до горла йому підступає клубок. Терпіння його луснуло, він голосно вилаявся, потім різко махнув рукою і пішов далі. Відмахавши добрі гони, знов зупинився і озирнувся. На пагорбі не було нікого. Дарю завагався. Сонце підбилося вже височенько й починало пекти голову. Вчитель рушив назад, спершу вагаючись, потім рішуче. Коли дістався до маленького пагорба, піт котився з нього градом. Мерщій видерся нагору й зупинився, захеканий, на вершині. Скеляста гряда на півдні чітко вимальовувалась на тлі блакитного неба, але над рівниною на сході піднімалося вже гаряче марево. І в тому легкому серпанку Дарю побачив, аж серце йому стислося, — як араб повільно дибає шляхом до в’язниці. Трохи згодом учитель, стоячи в класі перед вікном, дивився, як помолоділе світло сіється з небесної височини на всю поверхню високогір’я, й нічого не бачив. Позад нього, на чорній дошці, між звивинами французьких річок, бовванів напис крейдою, зроблений невмілою рукою, він ледве його розібрав: «Ти виказав нашого брата. Начувайся».

Читать дальше

Шрифт:

Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Похожие книги на «Гість»

Представляем Вашему вниманию похожие книги на «Гість» списком для выбора. Мы отобрали схожую по названию и смыслу литературу в надежде предоставить читателям больше вариантов отыскать новые, интересные, ещё не прочитанные произведения.


Отзывы о книге «Гість»

Обсуждение, отзывы о книге «Гість» и просто собственные мнения читателей. Оставьте ваши комментарии, напишите, что Вы думаете о произведении, его смысле или главных героях. Укажите что конкретно понравилось, а что нет, и почему Вы так считаете.