Альбер Камю: Гість

— Ідіть погрітися». Балдуччі важко зліз з коня, не випускаючи з рук вірьовки. Посміхнувся з-під скуйовджених вусів учителеві. Маленькі темні очиці, глибоко запалі під засмаглим чолом, і рот у сіті зморщок надавали йому зосередженого й цілеспрямованого вигляду. Дарю взяв коня за вуздечку, одвів його під навіс і вернувся до обох чоловіків, які чекали його вже в приміщенні школи. Він ввів їх до своєї кімнати. «Я зараз затоплю в класі, — сказав він. — Там нам буде зручніше». Коли він вернувся до кімнати знову, Балдуччі сидів на канапі. Він розв’язав вірьовку, яка єднала його з арабом, і бранець сидів тепер навпочіпки біля грубки. Руки в нього залишалися зв’язані, завій його з’їхав на потилицю, і він дивився у вікно. Дарю бачив спочатку лише його великі, повні, гладенькі, майже негритянські губи, проте ніс його був рівний, очі чорні, гарячкові. Чалма відкрила круте чоло, і все його обличчя з обпаленою, але дещо поблідлою від холоду шкірою стало неспокійним і зухвалим, і цей вираз приголомшив Дарю, коли араб, повернувши голову до нього, глянув йому прямо в очі. «Проходьте сюди поряд, — сказав учитель, — я заварю вам чаю з м’ятою». — «Дякую, — відповів Балдуччі. — Ну й робота! Швидше б на пенсію!» І, обернувшись до свого в’язня, покликав по-арабському: «Іди й ти». Араб підвівся і повільно, тримаючи зв’язані руки перед собою, увійшов до класу.

Разом з чаєм Дарю приніс і стільця. Але Балдуччі вже вмостився на першій парті, а араб приклякнув біля вчительської кафедри, обличчям до грубки, яка стояла між столом і вікном. Коли Дарю подав в’язневі склянку чаю, його спантеличили зв’язані руки. «Мабуть, можна б їх розв’язати». — «Авжеж, — погодився Балдуччі. — Це потрібно було в дорозі». Він спробував підвестися. Одначе Дарю поставив склянку на підлогу й присів навпочіпки біля араба. Той мовчки стежив за ним гарячковими очима. Вивільнивши руки, він почав терти одна об одну набряклі кисті, потім узяв склянку з чаєм і втягнув у себе гарячу рідину маленькими швидкими ковтками.

— Гаразд, — мовив Дарю. — А куди ви, власне, йдете?

Балдуччі витяг вуса з чаю:

— Сюди, синку!

— Оце-то учні! Ви тут і заночуєте?

— Ні. Я вернувся до Ель-Амера. А ти, ти доставиш цього хлопця до Тінгуїта. Там на нього чекає змішаний суд.

Балдуччі дивився на Дарю з добродушною дружньою усмішкою.

— Що це ти говориш? — сказав учитель.

— Ти що, глузуєш з мене?

— Ні, синку. Такий наказ.

— Наказ? Але ж я не… — Дарю завагався: йому не хотілося образити старого корсіканця. — Зрештою, це не моє ремесло.

— Ну то й що? На війні чим тільки не займаються.

— Тоді я почекаю бодай оголошення війни.

Балдуччі кивнув.

— Гаразд. Але накази вже віддаються, і вони стосуються й тебе. Ти ж бачиш, як неспокійно. Подейкують, що може дійти до повстання. Отож ми, так би мовити, мобілізовані.

Дарю не хотів поступатися.

— Послухай, синку, — сказав йому Балдуччі. — Я тебе дуже люблю, і ти маєш це зрозуміти. В Ель-Амері нас дванадцятеро, і нам доводиться ходити дозором по території завбільшки з маленький департамент, отож я повинен туди вернутися. Мені велено передати цього соколика тобі — й негайно назад. Там у нас його лишати не можна. Село його вирує, вони збиралися відбити його. Завтра вдень ти повинен відвести його до Тінгуїта. Ці двадцять кілометрів не злякають такого кремеза, як ти. Зробив діло, гуляй сміло.

Знов повернешся до своїх учнів і до спокійного життя. За стіною чути було, як ірже і б’є копитом кінь. Дарю глянув у вікно. Погода поліпшувалася на очах, світло розливалося по засніженій рівнині. Як розтане весь сніг, сонце запанує знову і знову палитиме кам’янисте поле. Знову литиметься цілі дні з невичерпного неба світло на спустошені розлоги, де ніщо не нагадує про людину.

— А втім, — сказав він, обертаючись до Балдуччі, — що він накоїв? — І перш ніж жандарм відкрив рота, спитав: — А по-французькому він уміє?

— Не вміє, ані словечка. Ми шукали його цілий місяць, але вони його переховували. Він убив двоюрідного брата.

— Він проти нас?

— Я б не сказав. Але все може бути.

— Чому він убив?

— По-моєму, якась сімейна чвара. Здається, той заборгував цьому зерна. Не дуже ясна справа. Словом, він зарізав двоюрідного брата серпом. Знаєш, як барана — вжик!..

Балдуччі провів ребром долоні собі по горлу, привернувши увагу араба, той занепокоєно глянув на нього. Дарю зненацька відчув лють до цього чоловіка, до всіх людей з їхньою нечистою злобою, з їхньою невситимою ненавистю, з їхньою жадобою крові. На плиті виспівував чайник. Він знову налив чаю Балдуччі, повагавшись, налив ще раз арабові, який жадібно випив удруге. Коли він піднімав руки, джеляба в нього розхристалася, і вчитель побачив його худі й м’язисті груди.

Читать дальше