––––––––––––—
Присвячую Жакові Ергонові.
Любов часто потаємна, в тому числі й любов до якогось міста. Такі міста, як Париж, Прага і навіть Флоренція, замкнуті в собі й варяться в своєму соку. Проте Алжір і ще деякі привілейовані приморські міста зяють проти неба, мов той рот або рана. Те, що в Алжірі можна любити, видно всім: море на повороті кожної вулиці, щедрий жар сонця, людська краса. І, як завжди, ця розкіш і ця щедрість просякнуті найтоншими пахощами. У Парижі вам хочеться простору, хочеться окрилитися. Зате тут людина відчуває повноту і, впевнена у своїх бажаннях, може побачити, яка вона багата. Треба, звичайно, довго прожити в Алжірі, аби зрозуміти, що надмір природних благ в’ялить. Намагатися тут учитися, вдосконалюватися, стати кращим годі. Ця країна не повчальна, ні обіцянки тобі, ні якогось прозріння — тільки наставляй обидві поли. Вона — свято для очей, і пізнання її йде в парі з радістю. Насолода, яку вона дає, не зцілює душі, а її веселість нічого не обіцяє. Вона вимагає одного — ясновидіння, тобто невтішності. Вона вимагає зваженого підходу, підходу віруючого. Тільки тут людина може жити і в розкошах, і в злиднях! Тонка людина наділена тут душевним багатством, та тільки це багатство поєднується зі страшенною нуждотою. В кожній істині обов’язково криється гіркота. Чи ж дивина, що образ цієї дорогої для мене країни відкривається мені тоді, коли я — з її найбіднішим народом? У людей, поки вони молоді, життя не розминається з красою. А після всього цього — занепад і забуття. Вони поклонники плоті, хоча знають, що шлях цей пропащий. Для молоді і життєлюбців в Алжірі все є благо і свято: затока, сонце, червоно-біла шахівниця терас, які збігають до моря, квіти, стадіони, дівчата з тугими литками. Але для підстаркуватих нема нічого, їм ніде сховатися від своєї туги. В інших місцях — на горбах Італії, в монастирях Європи, на узбіччях Провансу — є багато куточків, щоб утекти від людей і від самого себе. Тут порятунок — самота і молода гаряча кров. Гете, вмираючи, просив більше світла, і це знаменний факт. У Белькурі та в Баб-ель-Уеді старі сидять собі в кав’ярнях і слухають хвастощі патлатих молодиків. Все починається і закінчується в Алжірі з літом. У літні місяці місто порожніє — залишаються тільки бідняки й небо. Разом із бідняками ми сходимо вниз до порту і до людських скарбів: теплої води та смаглявих жіночих тіл. Щовечора, навтішавшись цим багатством, вони знову повертаються до церати й до гасової лампи — єдиних прикрас у своєму житті. В Алжірі замість «купатися» кажуть «освіжатися». Не будемо сперечатись. Люди купаються в порту і підпливають відпочивати на буях. Пропливаючи біля буйка з гарною дівчиною на плаву, хлопці гукають до товаришів: «Погляньте — чайка!». Ось де здорові радощі. І молоді люди їх цінують, оскільки більшість з них живуть так і взимку, і щодня опівдні йдуть голі під сонцем підобідувати. Ні, вони не наслухалися нудних проповідей прихильників життя на природі — ці протестанти плоті тілесним втіхам віддаються так само самозабутньо, як і втіхам інтелектуальним. Головне, що вони «на сонці». Наскільки цей звичай важливий для нашого часу — і не сказати. Вперше за дві тисячі років тіла оголились на пляжі. Ось уже двадцять століть люди намагалися облагородити грецьку зухвалість і простодушність. Усе менше відкривали плоть і ховали її в одяг. Сьогодні, коли на пляжах Середземного моря бігають молоді люди, хіба не нагадують вони зграбних делоських атлетів? І, живучи поряд цих тіл, ти помічаєш, що вони мають свої відтінки, своє життя і — так би мовити — навіть свою власну психологію. Фізичний розвиток людини, як і духовний, має свою історію, свої успіхи і свої промахи. І характерний один-єдиний нюанс — колір. Улітку на пляжі в порту ви бачили водночас усі відтінки шкіри: від білого й ледь-ледь золотавого і аж. до темно-брунатного; ба навіть до тютюнового — а далі вже мінятися тілу нікуди. Над портом бовваніють білі куби Касбаха. Коли ти на воді, тіла на тлі сліпучої бі-лоти арабського міста здаються прибоєм мідяного кольору. В міру того, як іде вгору серпень і сонця прибуває, біла білота будинків робиться сліпучішою, а шкіра — смаглявішою. Як же тоді не зріднитися з цим перегуком каміння і плоті до пари сонцю та порам року? Цілий ранок минає у пірнанні, у вибухах сміху, серед солоних бризок та серед тягучих ударів лопатоподібних весел довкола червоних і чорних суховантажів. Судна з Норвегії пахнуть лісом, з Німеччини — олією, а кораблі каботажні — вином і старими діжками. В пору дня, коли по небу розлита сонячна повінь, жовтогарячий човен зі смаглявими тілами мчить нас угору. І коли подвійне весло з лопатями кольору стиглих фруктів перестає махати, ми довго ще ковзаємо по гладіні внутрішньої гавані, мимоволі подумається, що я везу по тиховоддю команду рудуватих богів, серед котрих я впізнаю своїх братів.
Читать дальше