Альбер Камю: Літо в Алжирі

Зате на другому кінці міста літо демонструє нам уже зовсім інші скарби — я маю на увазі тишу та нудьгу. Тиша також має різні відтінки залежно від того, що її породило: темрява чи сонце. Вдень на Урядовій площі западає полуденна тиша. У затінку дерев, якими вона обсаджена, араби продають по п’ять су за склянку охолоджений лимонад. «Холодний лимонад! Холодний лимонаді» — чути їхні вигуки на порожній площі. Потім під сонцем знову западає тиша. У глечику одного з торговців б’ється об вінця лід, і я чую дзвін. Тиша сієсти. На вулицях Маріни перед брудними перукарнями можна почути, як тихо дзижчать мухи за очеретяними завісами. Така сама тиша в мавританських кварталах Касбаха, але тут уже мовчить тіло; воно ніяк не хоче покидати це місце і розлучатися зі склянкою чаю, щоб знову опинитися просто неба разом зі стугонінням власної крові. Проте особливо прикметна — це тиша літнього вечора. Ця коротка мить, коли день згасає в обіймах ночі, наповнена характерними ознаками і таємничими закликами, і, можливо, саме вони визначають образ Алжіру в моїй свідомості. Коли я буваю десь у від’їзді, це смеркання уявляється мені передвісником щастя. На пагорбах, які височать над містом, серед оливкових і мастикових дерев в’юняться доріжки. І саме до них лине моє серце. Я бачу, як на зеленому обрії злітають зграї чорних птахів. У небі, коли з нього зникає сонце, свіжішає. Декілька червонястих хмар видовжуються і на очах тануть. Майже відразу з’являється перша зірка — наливається світлом і утверджується в небесній гущавині. І тут нараз усе поглинає ніч. Скороминущі алжірські вечори, чим вони приносять моїй душі таку полегкість? Цією солодкістю, яку вони залишають на вустах, я не встигаю насититися, як вона розчиняється в ночі. Чи не в цьому таїна її живучості? Затаєна ніжність цієї країни просто вражає. У мить її присутності принаймні серце віддається їй до решти. На пляжі Падовані дансинг працює без вихідних. У величезній прямокутній коробці, розташованій паралельно до моря, до пізнього вечора танцює молодь з поблизького кварталу. Я часто чатував тут на незвичайне видовище. Вдень майданчик захищають дерев’яні похилі ширми. Коли сонце заходить, їх забирають, і тоді дансинг виповнює дивне зелене світло, породжене небом і морем. Якщо сидіти далеко від вікон, то видно лише небо і, мов у театрі тіней, одне за одним виринають усе нові обличчя танцюристів. Інколи, під звуки вальсу, на зеленому тлі завзято кружляють чорні постаті, нагадуючи вирізані силуети, що їх прикріплюють на патефонних дисках. Потім раптово спадає ніч, і відразу спалахують вогні. Не можу пояснити, чому я в захваті від цієї загадкової невловимої пори. Я добре пам’ятаю високу гарну дівчину, яка танцювала всю другу половину дня. Вона мала на шиї жасминове намисто, а її мокра від поту сукня щільно прилягала до тіла. Танцюючи, вона сміялась і відкидала голову назад. Коли дівчина проходила біля столів, то повітря наповнював запах квітів і її тіла. Коли настав вечір, я вже не бачив її постаті, що тулилася до свого партнера, — тільки біла пляма жасмину та чорна пляма юнакової постаті кружляла на тлі неба; вона відкидала голову назад, і я чув її сміх і бачив, як профіль партнера раптом нахиляється. Через власну наївність мені здавалося, що саме їй я завдячую такими вечорами. Принаймні ці постаті повних снаги людей я намагаюся не відривати від неба, в якому вихряться їхні бажання.

В Алжірі продають іноді в кінотеатрах м’ятні пастилки, які мають червоні написи, конче необхідні для того, щоб зародилося кохання: питання — «Коли ми одружимось?», «Чи кохаєте ви мене?» та відповіді — «До безтями», «Навесні». Підготувавши відповідно грунт, ними пригощають сусідку, яка відповідає тим самим або прикидається, ніби нічого не розуміє. У Белькурі не одна пара познайомилась і розпочала потім сімейне життя завдяки пригощанню м’ятними цукерками. Цей факт дуже добре характеризує дитинну вдачу місцевих людей.

Ознака молодості — це, мабуть, чудесна віра в те, що щастя досягти неважко. І ще більше — впевненість, що треба квапитись жити, сягаючи в цьому до марнотратства. У Белькурі, як і в Баб-ель-Уеді, одружуються рано. Працювати також починають дуже рано і за десять років проживають усе людське життя. Тридцятирічний робітник витратив уже всю свою снагу і тепер з дружиною й дітьми доживає віку. Його щастя було коротке і невдячне. Як і, зрештою, його життя. Люди тоді розуміють, що вони народилися в такому краю, де все те, що їм давалося, згодом відбирається назад.