Альбер Камю - Відступник, або сумяття в душі

Його супроводжували музики і жінки у важких картатих сукнях, що наглухо закривали їхні тіла. Вони танцювали перед дверима в глибині, але танець був якийсь неоковирний, майже без ритму, вони лише топталися, та й годі, і нарешті шаман відчинив дверцята за моєю спиною, хазяї не ворушилися, тільки дивилися на мене, я обернувся і побачив ідола, його роздвоєну голову у формі сокири і залізний ніс, скручений гадюкою. Мене поставили перед ним, біля підніжжя цоколя, напоїли якоюсь гіркою-прегіркою чорною водою, й одразу ж моя голова запалала в огні, я засміявся, ось і кривда, мене скривджено. Вони роздягли мене, обголили мені голову й тіло, умастили олією, били мене по лицю вірьовками, змоченими в воді й солі, а я сміявся й відвертав голову, але щоразу дві жінки хапали мене за вуха й підставляли моє обличчя під удари шамана — я бачив тільки його квадратні очі, і, геть закривавлений, я все сміявся. Вони зупинилися, ніхто не говорив, крім мене, в моїй голові була вже якась каша, потім вони підняли мене й змусили звести очі на ідола, тоді я вже не сміявся. Я бачив, що віднині мене віддано служити йому, поклонятися, ні, я більше не сміявся, мене душили страх і біль. І там, у цій білій оселі, між стінами, які так старанно розпікало зокола сонце, я спробував з перекошеним обличчям і з ослаблою пам’яттю молитися ідолу, він був тут лише один, і навіть його грізний образ був не такий грізний, як усі інші. Тоді вони мене стриножили вірьовкою на довжину кроку і знову почали танцювати, але цього разу перед ідолом, а потім хазяї один по одному пішли. Коли двері за ними зачинилися, знов озвалася музика, і шаман запалив вогонь з кори й почав круг нього притупцю-вати, його могутній силует ламався по кутках білих стін, хитався на рівних площинах, наповнював оселю танцюючими тінями. Він намалював прямокутник в одному кутку, куди потягли мене жінки, я відчував їхні сухі й м’які руки, вони поставили переді мною миску з водою, й насипали жменьку зерна, і показали мені на ідола, я збагнув, що мені треба не відривати од нього погляду. Тоді шаман підкликав їх одну по одній до вогню, декотрих з них він бив, вони починали зойкати, а потім ішли й падали ниць перед ідолом, моїм божеством, після чого шаман танцював іще, далі він відіслав їх усіх, залишилася тут тільки одна, молодесенька, яка сиділа навпочіпки біля музик, — її ще не було бито. Він узяв її за косу й заходився помалу накручувати її на руку, вона перехилилася назад, з витріщеними очима, і нарешті упала горілиць. Шаман відпустив її з криком, музики обернулися до стіни, поки репет з-під маски з квадратними очима не розрісся до нестями, і жінка качалася по землі в якомусь нападі, аж це, ставши навкарачки, сховавши складеними руками голову, зарепетувала теж, проте глухо, і шаман, не перестаючи кричати й дивитися на ідола, вхопив її спритно й злобно, так що навіть не було видно жіночого обличчя, захованого під важкими згортками сукні. І я теж від самотності й розгубленості закричав, атож, я моторошно волав перед ідолом, поки штурхан ногою не відкинув мене до стіни, і там я потім кусав сіль, як я сьогодні своїм без’язиким ротом кусаю скелю, чекаючи на того, кого мушу вбити. Сонце вже перекотило за середину неба. Крізь щілину між скелями я бачу отвір, пророблений у розпеченому металі неба, велемовний, як у мене рот, який безупинно вивергає потоки вогню над безбарвною пустелею. На піщаній дорозі переді мною нічого, навіть хмарки куряви на обрії, позаду — там уже мене, мабуть, шукають, ні, ще ні, двері вони відчиняли аж пополудні, і я потім міг трохи пройтися, оскільки цілий день чистив капище, оновлював жертовні приноси, а ввечері починався обряд, під час якого мене іноді бито, а іноді й ні, але я постійно служив ідолу, ідолу, чий образ мені вкарбовано залізом у пам’ять, а нині і в сподівання. Ніколи ще жодне божество так мною не заволодівало і не поневолювало мене, всі дні і ночі мого життя присвячені йому, я вдячний йому за свій біль і за свої безболісні хвилини, бо хіба це не радість, ба навіть і за бажання, викликане тим, що я був майже щодня присутній при цьому безіменному й зловорожому дійстві, яке я чув, не бачачи, оскільки мусив дивитися на стіну під загрозою бути побитим. Але припавши обличчям до соляної стіни, відчуваючи себе під владою звірячих тіней, що металися на стіні, я слухав протяжний крик, моє горло пересихало, якесь жагуче безплотське бажання стискало мені скроні й живіт. Так спливали дні за днями, я ледве їх розрізняв один від одного, ніби вони розтоплювалися в пекучій жароті і в підступному відблиску соляних стін, час уже був лише безформним сплеском, в якому через рівні проміжки спалахували крики болю або навіженства, довгий вічний день, де ідол панував, як оце люте сонце над моїм скельним притулком, і я тепер так само, як тоді, плачу з соря і бажання, палаю лихою надією, хочу зрадити, лижу дуло моєї рушниці і її душу там усередині, її душу, тільки рушниці мають душу, атож, саме так, того дня, коли мені втято язика, я навчився поклонятися безсмертній душі ненависті! Яка каша, яка лють, ра-ра, я п’яний від спеки й шалу, простягнутий долі,лежу на своїй рушниці. Хто це тут так важко дихає? Цього нескінченно довгого жару, цього чекання я не можу знести, мені треба вбити його. Ні пташки, ні стебла трави, тільки камінь, спрагле бажання, тиша, їхні крики, язик, який щось говорить у мені відтоді, як вони мене скалічили, тривале, тупе й самотнє страждання, позбавлене навіть води ночі, ночі, про яку я мріяв, зачинений з божеством у своєму соляному лігві. Тільки ніч з її прохолодними зорями й темними водоймами могла б мене врятувати, вирвати нарешті в лихих людських божків, але завжди зачинений під замком, я не міг нею милуватися. Щось вона все бариться, принаймні я побачу, як вона піднімається з пустелі й заполонює небо, холодний золотистий виноград, підвішений у темному зеніті, з якого я зможу пити досхочу, освіжати цю чорну й висхлу діру, вже не відволожувану м’язом живої й пружної плоті, зможу нарешті забути цей день, коли шаленство вирвало мені язик. Як було тоді жарко, як жарко, сіль танула, так мені здавалося, повітря роз’їдало мені очі, і шаман увійшов без маски. Майже гола під сіруватими лахами, його супроводжувала якась нова жінка, її обличчя татуйоване так, що скидалося на маску ідола, не виражало нічого, крім тупої затятості божка. Жило тільки її струнке й пласке тіло, яке кинулося до ніг ідола, тільки-но шаман відчинив двері ванькирчика. Потім вийшов, не глянувши навіть на мене, задуха посилювалася, я не ворушився, маска дивилася на мене зверх нерухомого тіла, але м’язи його м’яко грали, і ідольський вираз на обличчі жінки не змінився, коли я наблизився до неї. Лише втуплені в мене очі розширилися, мої ноги торкнулися її ніг, спека раптом завила, і жінка-ідол, прикипівши до мене розширеними очима, помалу відхилилася на спину, підтягла ноги до тіла, звела їх і поволі розвела коліна. Але шаман чигав на мене, вони всі знову ввійшли і відтягли мене від жінки, страшенно мене побили в місце гріха, гріха, який там гріх, я сміявся, де гріх і де чеснота, вони приперли мене до стіни, сталева рука стисла мені щелепи, інша відкрила мені рота, витягла мій язик, так що потекла кров, отож це був саме я, хто зайшовся тим звірячим криком, і по язику мені різонуло колюче й свіже, атож, нарешті свіже пещення. Коли я очунявся, я був сам посеред ночі, притулений до стіни, вкритий засохлою кров’ю, рот напханий трав’яним сухим чопом з дивним запахом, він уже не кривавів, але виявився зовсім порожнім, і в цін порожнечі жив лише гострий біль. Я хотів підвестися, але впав знову, щасливий, розпачливо щасливий, що нарешті вмираю, смерть — вона теж прохолодна, і в її затінку не криється жодного божка. Я не вмер, разом зі мною воскресла в мені нова ненависть, рушила до дверей у глибині, відчинила їх, зачинила за мною; я ненавидів своїх ближніх, ідол був тут, і я в своєму лігві зумів зробити щось краще, ніж молитися до нього, я увірував у нього і зрікся всього, чому досі поклонявся. Втілення слави, він міць і сила, його можна знищити, але не навернути на віру, він своїми порожніми іржавими очима дивився поверх моєї голови. Втілення слави, ось хто владика, єдиний хазяїн, чиїм безперечним атрибутом є зло, а добрих хазяїв нема. Зазнавши наруг, коли все тіло кричало одним болем, я вперше піддався йому і визнав його зловорожий лад, я шанував у ньому всесвітнє начало зла. В’язень його царства, безплідного міста, вирубаного в соляній горі, відірваного від природи, позбавленого короткочасного й екзотичного квітування пустелі, захищеного від загрози або розкоші незвичайної хмари, шаленого й короткого дощу, який знає навіть сонце і пісок, міста зрештою впорядкованого, з прямими кутами, квадратними кімнатами, з крутими людьми, я добровільно став його громадянином-нанависником і громадянином-мучеником, я відкинув усю довгу історію, якої мене вчили. Мене ошукували, лише царство зла без тріщин, мене ошукували, істина квадратна, важка, цупка, відтінки їй чужі, добро — це мрія, це план, що все відкладається й перетворюється в життя на превелику силу, це межа, якої ніколи не досягти, його царство неможливе.Тільки зло може йти аж до краю і панувати всевладне, саме йому треба служити, щоб запровадити його явне царство, а потім побачать, побачать, що це таке, лише зло всюдисуще, геть Європу, геть розум і честь, і хрест. Так, мені довелося навернутися в віру своїх хазяїв, атож, я раб, але оскільки я й сам злий, я вже не раб, дарма що ноги мої сплутані і рот німий. Ох, ця спека доводить мене до божевілля, пустеля навкруг кричить у нестерпному вогні, і я його, того другого. Господа милосердя, від чийого одного імені мене всього пересмикує, я його відкидаю, бо я знаю тепер його добре. Він був мрійник і хотів брехати, йому відрізали язика, щоб його слово не ошукувало світ, у нього ввігнали цвяхи, ввігнали навіть у голову, голову таку саму бідолашну, як моя, яка каша, як я втомився, і земля не затрусилася, я цього певен, це вбили не праведника, я відмовляюся цьому вірити, праведників нема, є тільки злі хазяї, завдяки яким панує ця неспростовна істина. Атож, тільки ідол усемогутній, він єдине божество цього світу, ненависть — його заповідь, джерело всього життя, це свіжа вода, свіжа, як м’ята, яка холодить уста й обпалює шлунок. Відтоді я змінився, і вони це збагнули, я цілував їм руки при зустрічі, я був їхнім, я невтомно захоплювався ними, я довіряв їм, я сподівався, що вони покалічать моїх, як покалічили мене. А коли я дізнався, що повинен прибути місіонер, я вже знав, що мені робити. Цей день такий схожий на інші, такий самий сліпучий, такий нескінченно довгий день! Уже ближче до вечора з’явилася варта, біжучи по верхньому вінцю балії, і за кілька хвилин поволокла мене до ідольського капища й зачинила двері. Один з вартових тримав мене на землі в затінку, погрожуючи своєю шаблею у формі хреста, і тиша тривала так дуже довго, поки якийсь невідомий галас сповнив це зазвичай тихе місто, гомін голосів, що їх я довго не міг розпізнати, бо вони говорили моєю мовою, та коли вони лунали, вістря клинка наближалося до моїх очей, вартовий змушував мене лежати тихо. Тоді наблизилися два голоси, я ще їх чую й досі, один з них питав, чому цей будинок охороняється і чи не краще, пане лейтенанте, виважити ці двері, а другий відповів рішуче: «Ні», а за хвилину додав, що за угодою місто прийме залогу з двадцяти чоловік, але за умови, що вони отаборяться поза міськими валами й шануватимуть місцеві звичаї. Солдат засміявся, кажучи, що вони тепер будуть, не проти, але офіцер відповів, що це ще хтозна, але принаймні для початку вони хоч погодилися прийняти декого, хто опікуватиметься дітьми, це буде капелан, а потім настане черга вирішувати адміністративні справи. Солдат сказав, що без них, солдатів, тутешні жителі не дуже йтимуть назустріч священикові. «Та ні, — відповів офіцер, — отець Беффор прибуде сюди ще раніше, ніж залога, він буде тут через два дні». Я більше їх уже не слухав, лежав нерухомо на землі під вістрям шаблі, мені було зле, в мені крутилося колесо, втикане голками й ножами. Вони божевільні, вони божевільні, дають доступ до свого міста, до своєї непереможної влади, до справжнього бога, і тому, хто прийде сюди, не одріжуть язика, він хизуватиметься своєю незвичайною добротою, нічим за це не поплатиться, не зазнає образ. Прихід царства зла відкладається, в ньому знову сумніватимуться, знов марнуватимуть час у мріях про неможливе добро, люди знемагатимуть у безплідних зусиллях замість того, щоб прискорити прихід єдиного царства, яке є можливе; я дивився на клинок, що мені погрожував, о, тільки сила панує над світом! О сило, і місто поволі звільнилося від своїх шумів, двері нарешті відчинилися, я залишився сам з ідолом, перегорілий, згірклий, і присягався йому зберегти свою нову віру, своїх справжніх хазяїв, мого деспотичного бога, а добро — те зрадити, хай би що це мені коштувало. Ра… спека трохи спадає, камінь уже не вібрує, я можу вилізти з своєї нори й спостерігати, як пустеля поступово вкривається жовтими і вохровими, а незабаром знову бузковими відтінками. Цієї ночі я почекав, поки вони поснуть, виламав замок на дверях і вийшов тим самим кроком, як і завжди, одмірюваним шматком вірьовки, вулиці я знав, відав, де взяти стару рушницю і який вихід не охороняється, і добрався сюди в годину, коли ніч блідне навколо жменьки зірок, а пустеля трохи темнішає. І тепер мені здається, що вже збігло багато-багато днів відтоді, як я тулюся в цих скелях. Швидше, швидше, ох, якби він тільки швидше прибув! За хвилину вони мене почнуть шукати, помчать по піщаних стежках на всі боки, вони не знатимуть, що я пішов заради них і для того, щоб краще їм послужити, ноги в мене кволі, я п’яний від голоду й ненависті. О, о, ген там, ра-ра, в кінці дороги ростуть силуети двох верблюдів у супроводі вже двох коротких тіней, вони біжать, як завжди, своїм шпарким і мрійливим алюром. Нарешті вони тут, нарешті! Рушницю, швидше, і я заряджаю її в два мига. О ідоле, моє божище там унизу, хай живе твоя могуть, хай множаться кривди, хай ненависть безжально панує над цим клятим світом, хай злий назавжди стане владикою, хай прийде нарешті царство, де в єдиному місті з солі й заліза чорні тирани владарюватимуть і гнітитимуть без жалю! А тепер, ра-ра, паль по жалю, паль по немічності і по її милосердю, паль по всьому, що відкладає прихід зла, двічі паль, і диви, вже перекидаються, падають, а верблюди тікають прямо до обрію, де саме до незмінного неба злітає гейзер чорних птахів. Я сміюся, сміюся, ось він корчиться в своїй ненависній сутані, ледь підводить голову, бачить мене, мене, свого сплутаного всемогутнього господаря, чому він мені усміхається, я розчавлю цю усмішку! Як тішить слух удар кольбою в обличчя доброти, сьогодні, сьогодні, нарешті все звершилося, і скрізь у пустелі за годину ходу звідси нюшкують шакали нерухоме повітря, потім дрібним терпеливим клусом рушають у дорогу на падлин бенкет, який їх чекає. Перемога! Я простягаю руки до обм’яклого неба, на протилежному кінці мріє фіолетова тінь, о європейські ночі, батьківщино, дитинство, чому ж мені доводиться плакати в хвилину тріумфу? Він ворухнувся, ні, шум долинає не звідти, а з другого боку, диви, це вони, як біжать, як зграя чорних птахів, мої хазяї, кидаються на мене, хапають мене, ах, ах, авжеж, бийте, очевидно, вони бояться, що їхнє місто буде віддане вогню і мечу, бояться, що я накликав на цей священний град месників-солдатів. Захищайтеся тепер, а мене бийте, бийте, ви маєте рацію! О мої хазяї, вони переможуть потім солдатів, переможуть слово і любов, вони перейдуть пустелі, перепливуть моря, потьмарять своїми чорними завоями світло Європи, бийте у живіт, атож, бийте по очах, вони розсиплють свою сшь по континенту, вся рослинність, вся молодість зачахне, і німі юрми зі сплутаними ногами простуватимуть поряд зі мною світовою пустелею під жорстоким сонцем правдивої віри, я більше не буду самотнім. Ах, біль, біль, якого вони мені завдають, їхня лють благодатна і на цьому вояцькому сідлі, де мене четвертують, милість, я сміюся, я люблю цеп удар, яким мене прицвяховують, розпинаючи на хресті.Читать дальше