Альбер Камю: Зрадлива жінка

— Ти маєш рацію, — сказала Жанін, — завжди ліпше домовлятися з ними самими.

До центру містечка вони поверталися іншою дорогою. День хилився до вечора, небо майже зовсім розхмарилося. Вони зупинилися на площі. Марсель потирав руки й з ніжністю поглядав на валізу перед собою.

— Дивись, — сказала Жанін.

З протилежного боку площі йшов високий худий і міцний араб у блакитному бурнусі, жовтих м’яких чоботах і рукавичках, він гордо тримав голову, обличчя було бронзове від засмаги, ніс орлиний. Лише феска, обмотана тюрбаном, відрізняла його від французьких офіцерів колоніальної адміністрації, якими Жанін часом захоплювалася. Він ішов їм прямісінько назустріч, неквапливо стягуючи рукавичку, і дивився, здавалося, кудись поверх їхніх голів.

— Ти ба, — мовив Марсель стенувши плечима, — цей, видно, корчить із себе генерала.

Так, усі вони тут трималися з підкресленою гідністю, але цей, справді, перебирав міру. Він ішов через порожню площу просто на валізу, не дивлячись ні на неї, ні на них. Відстань між ними швидко скорочувалася, й коли араб уже мало не наскочив на них, Марсель квапливо вхопив валізу і відтяг її убік. Араб проминув їх, ніби й не помітив, і тією самою ходою подався до земляного насипу. Жанін дивилася на свого чоловіка, він мав такий знайомий їй розгублений вигляд.

— Вони гадають, що тепер їм усе дозволено, — промовив він.

Жанін промовчала, їй бридка була тупа пиха того араба, і раптом вона відчула себе зовсім нещасною. Ги захотілося поїхати геть звідси, вона згадала їхню маленьку квартирку. Думка про повернення до готелю, в ту крижану кімнату, лякала її. Раптом вона пригадала, що господар готелю радив їй піднятися на терасу форту, звідки було видно пустелю. Вона сказала про те Марселю, додавши, що валізу можна лишити в готелі. Проте він втомився і хотів трохи поспати перед обідом.

— Я прошу тебе, — сказала Жанін.

Він подивився на неї і відразу полагіднів:

— Гаразд, гаразд, люба, — мовив він.

Вона чекала на нього перед готелем. На вулиці юрмилися араби, одягнені в біле, їх усе більшало. Жанін була тут єдиною жінкою, ніколи, мабуть, вона не бачила водночас стількох чоловіків. Проте на неї ніхто не звертав уваги. Декотрі дивилися, ніби не бачачи, повільно повертаючи до неї свої худі засмаглі обличчя, які видалися їй геть однаковими: у французького солдата в автобусі, у араба в рукавичках було таке саме обличчя, хитре і водночас пихате. Вони повертали до чужоземки свої непроникні обличчя, дивилися й не бачили, проходили повз неї мовчазні й легкі, а вона стояла, відчуваючи біль у набряклих ногах, її нездужання і бажання бігти звідси геть усе дужчали. «І навіщо я сюди приїхала?» Але тут з готелю вийшов Марсель. Коли вони піднімалися по сходинках форту, була вже п’ята година вечора. Вітер зовсім ущух, небо виясніло і було блакитне, як барвінок. Холод став різкіший і колов у щоки. Посеред підйому вони побачили старого араба, що притулився до стіни, він запитав, чи не потрібен їм провідник, але навіть не ворухнувся, немов наперед знав, що йому відмовлять. Глиняні сходи були довгі та круті, незважаючи на безліч майданчиків. Що вище вони піднімалися, то ширший простір їм відкривався, світла ставало все більше, вітер був холодний і сухий, гамір оазису долинав ясніше. Пронизане сонцем повітря, здавалося, вібрувало навколо них, наче кожен їхній крок, відбиваючись від дзеркальної поверхні світла, породжував звукову хвилю, від якої розбігалися в усі боки широкі кола. Коли вони дісталися до тераси і перед їхніми очима постав пальмовий гай, а за ним — неозорий обрій, Жанін причулося, ніби все небо бринить на одній короткій ноті і її відлуння поволі наповнює весь простір над головою. Та раптово все змовкло, і принишкла Жанін лишилася віч-на-віч з безкраїм простором. Погляд її повільно, не зустрівши жодних перепон, ковзнув зі сходу на захід по бездоганно плавному небосхилі.

Далеко внизу ліпилися до схилу тераси арабського містечка, на блакитних і білих стінах проступали кривавими плямами грона перцю, що сушився проти сонця. Не видно було ні душі, тільки від внутрішніх двориків долинали разом з духмяним димком підсмажуваної кави сміхотливі голоси та якесь невиразне човгання. Трохи далі пальмовий гай, розділений на нерівні квадрати валькованими стінами, лунко шерхотів під вітром, що не долітав до тераси форта. А ще далі починалося жовто-сіре царство каміння, і майже до обрію не було видно жодних ознак життя. Тільки на деякій віддалі від оазису, біля річки, що з заходу огинала пальмовий гай, було видно великі чорні намети. Навколо непорушне стояла череда верблюдів. Звідси вони здавалися крихітними закарлючками й вимальовувалися наче написи якоюсь невідомою мовою, яку годі було зрозуміти. У глибинах пустелі тиша була неозора, як ці простори. Жанін усім сво’ім тілом прихилилася до парапету й наче заніміла, не в змозі відірватися від порожнечі, що постала перед нею. Поряд неспокійно тупцяв Марсель. Йому було холодно, він хотів спуститися вниз. Та й на що тут було дивитися? Проте вона не могла відвести очей від небокраю. їй раптом здалося, наче далеко-далеко на півдні, там, де сходилася земля з небом у рівнісіньку лінію, на неї щось чекає, щось, чого їй завжди бракувало, хоч вона й не помічала цього донині. Наближався вечір, світло м’яко згасало, і, втративши свою кришталеву прозорість, ніби струменіло. І тоді жінка, яка лише випадком потрапила сюди, раптом відчула, як цупкий вузол нудьги та звичок, що впродовж років стискав серце, став поволі слабшати. Вона дивилася на табір кочівників. їй не вдалося побачити людей, що жили там, ніхто не вийшов з наметів, проте вона думала тільки про них, які чи й існували для неї до цього дня, купка безпритульних, відрізаних від світу людей, що блукають по безкраїх землях, які стеляться перед нею, а ці ж простори — тільки мізерна часточка неозорої пустелі, що біжить у запаморочливу далечінь, і лише десь там, на півдні, за тисячі кілометрів звідси шлях їй нарешті перетинає річка та напоєний її живлющою вологою ліс. З прадавніх часів не відаючи спочинку, чвалають вони по висхлій, порепаній землі цього величезного краю, всього кілька десятків людей, які нічого не мають і нікому не служать, знедолені й вільні володарі свого дивовижного царства. Жанін не знала, чому ця думка наповнює їй душу печаллю, такою солодкою, глибокою, аж очі заплющуються самі. Вона знала тільки, що царство це було обіцяне їй споконвіку, проте воно ніколи не буде належати їй, уже ніколи, крім як у цю швидкоплинну мить, коли несподівано змовкли голоси, що долинали з арабського міста, і вона побачила непорушне небо з застиглими хвилями світла. І їй здалося, що час спинив свій плин і що від цієї миті ніхто більше не постаріє і не помре. Повсюди на землі життя ніби завмерло, тільки серце її ожило, хтось побивався і плакав там від горя і захвату. Проте сонце зрушило з місця, його ясне і холодне кружало поволі хилилося до землі, західний небокрай ледь порожевів, а на сході здійнялася сіра хвиля, готова захлюпнути весь цей величезний простір. Десь завив собака, його віддалене виття розляглось у похолоднілому повітрі. Тільки тепер Жанін помітила, що в неї від холоду зуб на зуб не попадає.