Альбер Камю - Зрадлива жінка

Нарешті Жанін відчинила, вислизнула в коридор і так само обережно причинила двері. Припавши до них щокою, вона чекала. Нарешті їй учулося далеке дихання Марселя. Вона повернулась і побігла галереєю, в обличчя їй ударив крижаний струмінь нічного повітря. Двері готелю були зачинені. Поки вона відсувала защіпку, вгорі на сходах з’явився заспаний сторож, він щось сказав їй по-арабському.

— Я зараз повернуся, — відповіла Жанін і кинулася в ніч.

Зоряні гірлянди висіли над будинками й пальмами. Вона бігла коротким безлюдним цієї пори проспектом, що вів до форту. Тепер, не зустрічаючи опору сонця, холод заполонив ніч. Морозяне повітря обпалювало легені. Вона бігла майже наосліп у непроглядній пітьмі. Та вгорі, на проспекті, спалахнули якісь вогники й почали спускатись до неї. Вона спинилася, зачувши шурхіт, що наростав разом зі світлом, потім з’явилися величезні бурнуси, під якими поблискували тоненькі велосипедні спиці. Бурнуси промчали мимо, замало не зачепивши її. Три червоні вогники замигтіли у темряві позад неї і відразу щезли. Вона знову кинулась бігти в напрямку форту. Від крижаного повітря так пекло у грудях, що насеред сходів вона вирішила перепочити. Та в останню мить якась невідома сила шпурнула її на терасу, притисла животом до парапету. Вона важко дихала, перед очима все мерехтіло. Біг не зігрів її, і вона тремтіла з голови до п’ят. Проте холодне повітря, що його вона ковтала, рівномірно розтікалося по жилах і народжувало тепло, що поволі перемагало дріж. Перед очима відкрилися нарешті нічні простори. Жодного звуку, жодного подуву вітру; тільки глухі виляски каміння, перетворюваного холодом на пісок, коли-не-коли порушували самотність і тишу, що огортали Жанін. Раптом їй здалося, нібито небосхил, наче підхоплений якимсь густим вихором, закружляв над нею. У надрах холодної сухої ночі тисячі зірок мерехтіли невпинно, і їхні сяючі крижинки, щойно з’явившись, починали непомітно ковзати вниз, до обрію. Жанін не могла відвести очі від цих мандрівних вогників, її кружляло разом з ними, і цей непорушний танок занурював її потроху в сокровенні глибини її єства, де тепер бажання змагалися з холодом. Зірки падали одна по одній і згасали серед каміння пустелі, і щоразу Жанін усім своїм єством усе більше відкривалася назустріч ночі. Вона дихала, вона забула про холод, про тягар буття, про своє безглузде й застійне існування, про виснажливий страх перед життям. Нарешті, по стількох роках шаленої гонитви, коли вона без мети бігла вперед, гнана страхом, вона могла зупинитися й перепочити. Здавалося, вона віднайшла своє коріння, і нові соки вливалися в її тіло, що вже не тремтіло. Притиснувшись животом до парапету і подавшись усім тілом вперед, до неба, що пливло над головою, вона чекала, доки вгамується також її збуджене серце і спокій запанує в ній. Останні сузір’я, скинувши грона своїх вогнів, що ковзнули кудись униз до самісінького краю пустелі, непорушно застигли в небі. І тоді хвилі мороку поволі й нестерпно лагідно захлюпнули Жанін, вилили з неї холод, почали неквапливо здійматися з темних глибин її єства і невтримним потоком ринули через вінця, зірвавшись з її уст протяглим стогоном. За мить небо розпростерлось над Жанін, що впала на холодну землю. Коли Жанін зайшла до кімнати, так само обережно, як і виходила, Марсель не прокинувся. Він тільки бурмотів щось, коли вона лягла, а потім несподівано сів на постелі. Він заговорив, але вона не зрозуміла, що він сказав. Він піднявся, увімкнув світло, яке вдарило її наче ляпас. Похитуючись, він пройшов до умивальника, взяв мінеральну воду й довго пив з пляшки. Він уже збирався прослизнути під ковдру, але закляк, спершись коліном на край ліжка і спантеличено дивлячись на Жанін. Вона невтримно ридала, не в змозі вгамуватися.

— Нічого, любий, — мовила вона, — це так, нічого.

– КІНЕЦЬ –