Михаил Лероев: Зимова казка

Ведмедик зненацька прокинувся у своєму барлогу, теплому й м’якому… У віконце зазирав місяць, було тихо й трішки страшно самому. І цікаво: що там назовні? чи не трапилося чогось?

А ще хотілося солодкого, а нічого не було. Навіть торішньої халви. Він з’їв її тієї ночі, коли над барлогом щось голосно брязнуло. Тоді він побоявся виходити. І тепер було цікаво: що ж це був за «брязь»? Може, прилетіли зелені ведмежата з Місяця? А він спав і все найцікавіше проҐавив. Чудеса ж трапляються щохвилини, по всій землі, і може, навіть на Місяці.

У двері постукали.

– Ти чого спиш, у нас тут таке діється!

Це була Білка. Чаю він їй не запропонував, бо чай теж закінчився, навіть холодний.

Нашвидку сунув лапки у валянки і побіг за Білкою на лісові збори.

– Там усі вже зібралися, всі, всі! – тріскотіла вона без угаву, як сорока. – Там таке!!!

На галявині ніде було яблуку впасти. Всі щільно оточили когось, і ведмежа нічого не могло розгледіти.

– Дайте подивитися хоч одним оком, – канючила стара Зайчиха. – Не кожного дня гостей з Місяця зустрінеш.

«Зелені ведмежата! – збагнув ведмедик. – Прилетіли-таки!»

– Він дуже рідкісний, – сказав дядько Лось. – Такий білий і блискучий.

Ведмедик протиснувся вперед і нарешті зміг роздивитись дивного прибульця. Білий, гладенький, і напевно, холодний – хтозна, яка в них там температура на Місяці, може, там навіть улітку бурульки висять!

От би такого друга – білого-білого, великого й доброго.

– Його Холодильником звати! – сказала Лисиця Нора. Так начеб сама бувала на Місяці.

Ведмедик поглянув на Місяць і побачив, що далеко-далеко падає зірка.

«Поспішає до когось», – подумав Ведмедик і… провалився в сніжну нору. У вікно світив місяць, було тихо і навіть крізь сон цікаво: що ж там назовні, чи не трапилося чого?