Астрид Линдгрен - Пеппі Довгапанчоха

ДО ПЕППІ ЗАКРАДАЮТЬСЯ ЗЛОДІЇ

Після події в цирку в цілому містечку не лишилось людини, яка б не знала, що Пеппі страшенно дужа. Про це навіть написала газета. Але мешканці інших місцевостей, певна річ, не знали, хто така Пеппі. Одного темного осіннього вечора повз віллу "Хованка" йшло двоє волоцюг. То були небезпечні злодії, що вешталися по країні й роздивлялися, де можна щось поцупити. Вони побачили світло у вікні вілли й вирішили зайти попросити по шматку хліба з маслом. Пеппі саме того вечора висипала в кухні на підлогу всі свої золоті монети, щоб порахувати, скільки їх є. Монет було так багато, що вона однаково не могла б їх порахувати, але все-таки часом пробувала, бо любила, щоб у всьому був лад. — Сімдесят п'ять, сімдесят шість, сімдесят сім, сімдесят вісім, сімдесят дев'ять, сімдесят десять, сімдесят одинадцять, сімдесят дванадцять, сімдесят тринадцять, сімдесят сімнадцять... Ох, у мене аж шия затерпла! Мабуть, є якийсь інший спосіб рахувати, бо ж хіба так можна порахувати стільки золота. Ага, згадала — чотириста, тисяча. Тієї миті почувся стук у двері. — Заходьте, як хочете, а як ні, то не заходьте! — крикнула Пеппі. — Я нікого не силую. Двері відчинилися і волоцюги зайшли до кімнати. Можете собі уявити, як вони витріщили очі, коли побачили руду дівчинку, що сиділа посеред підлоги й рахувала золото. — Ти сама вдома? — хитро спитали вони. — Не сама, — відповіла Пеппі. — Ще є пан Нільсон. Звідки злодіям було знати, що пан Нільсон- це мавпа, яка тепер саме спала в зеленому ліжечку, вкрита ляльковою ковдрою. Вони подумали, що Нільсоном звати господаря вілли, й мовчки перезирнулися. їхній погляд означав: "Ми заглянемо сюди трохи пізніше". А Пеппі вони сказали: — Ми зайшли спитати, котра година. Вони так розхвилювалися, що зовсім забули про хліб і масло. — Ви такі великі, а не знаєте, котра година? То відгадайте, що це таке: цокає і йде, а до дверей не дійде. Може, ви теж знаєте загадки, то загадайте й мені якусь. Злодії подумали, що Пеппі надто мала й не вміє визначати час за годинником. Вони повернулися й вийшли. — Що, не вгадаєте, га? Ніколи не чули такого собі "цок-цок"? А ще питаєте, котра година, коли не знаєте, що таке годинник! Але нічого, йдіть собі здорові, — сказала Пеппі й знов заходилася рахувати гроші. Злодії поставали надворі, потираючи руки з радощів. — Ти бачив коли стільки грошей? Ну й ну! — сказав один. — Еге ж, нам пощастило, — озвався другий. — Треба тільки почекати, поки це дівчисько й той Нільсон поснуть. Тоді зайдемо до хати й заберемо все. Вони посідали під дубом. Сіяв дрібний дощик, злодіїв мучив голод, і чекати було не дуже приємно, але думка про гроші додавала їм бадьорості. Поступово в сусідніх будинках гасло світло, але у віллі "Хованка" й далі світилося. Пеппі саме надумала вчитись танцювати твіст і не хотіла лягати, поки не опанує цього танцю. Нарешті і в її вікнах стало темно. Злодії ще трохи почекали, щоб пан Нільсон устиг міцно заснути. Потім крадькома підійшли до кухонних дверей і приготувалися відімкнути їх своєю злодійською відмикачкою. Один із них- він звався Блюм — несамохіть натиснув на ручку. Виявилося, що двері не замкнені. — Глянь, які дурні люди, — прошепотів він товаришеві. — Не замкнули на ніч дверей! — Тим краще для нас, — відповів другий злодій, високий чорнявий чоловік, якого знайомі звали Шибайголова Карлсон. Шибайголова Карлсон засвітив кишеньковий ліхтарик і злодії зайшли до кухні. Там було порожньо. А в кімнаті поряд спала Пеппі й стояло лялькове ліжечко пана Нільсона. Шибайголова Карлсон відчинив туди двері, обережно зазирнув усередину й прислухався. З кімнати не долинало ніяких звуків, і він почав водити навколо ліхтариком. Коли пучок світла впав на ліжко Пеппі, злодії побачили на подушці ноги її страшенно здивувалися. Бо Пеппі, як завжди, сховала голову під ковдру, а ноги поклала на подушку. — Це, мабуть, та сама дівчинка, — прошепотів Шибайголова Карлсон. — До того ж вона міцно спить. Але де, по-твоєму, спить той Нільсон? — Пан Нільсон, з вашого дозволу, — почувся з-під ковдри спокійний голос Пеппі. — Пан Нільсон спить у ляльковому зеленому ліжечку. Злодії спершу так злякалися, що хотіли дременути, але потім до них дійшов зміст слів Пеппі: пан Нільсон, виявляється, спить у ляльковому ліжечку! Вони освітили ліхтариком ліжечко й побачили в ньому мавпу, вкриту ковдрою. Шибайголова Карлсон не міг утриматися від сміху. — Блюме, — сказав він, — пан Нільсон, виходить, мавпа! Га-га-га! — Так, а ви думали, що він молотарка? — почувся з-під ковдри спокійний голос Пеппі. — Хіба твої тато й мама не вдома? — запитав Блюм. — Ні, не вдома, їх ніколи не буває вдома. Шибайголова Карлсон і Блюм так зраділи, що аж замурчали з утіхи. — Послухай, дівчинко, — мовив Шибайголова Карлсон, — вилізь на хвилину, нам треба побалакати з тобою. — Ні, я сплю, — відповіла Пеппі. — А ви що, хочете й мені загадати загадку? Коли так, то спершу відгадайте мою: що то за годинник, який іде, йде і ніяк до дверей не дійде? Але Блюм рішуче підійшов до ліжка й стягнув з Пеппі ковдру. Дівчинка спокійно глянула йому у вічі й запитала: — Ти вміст танцювати твіст? Бо я вмію! — Надто ти багато питаєш, — втрутився Шибайголова Карлсон. — А ми також хочемо щось запитати. Наприклад, де ті гроші, які ти рахувала на підлозі? — У торбі в шафі, — щиро відповіла Пеппі. Шибайголова Карлсон і Блюм захихотіли. — Думаю, ти не образишся, золотко, якщо ми заберемо торбу? — спитав Шибайголова Карлсон, — Чого мені ображатися, беріть! — відповіла Пеппі. Блюм підійшов до шафи й витяг торбу. — А я думаю, ти також не образишся, золотко, якщо я заберу її назад, — мовила Пеппі, зіскочивши з ліжка й підступивши до Блюма. І не встиг він отямитися, як торба була вже в Пеппі. — Тільки без жартів, — мовив Шибайголова Карлсон. — Давай торбу! Він схопив Пеппі за руку й спробував відібрати здобич. — А мені якраз закортіло пожартувати, — сказала Пеппі й висадила Шибайголову Карлсона на шафу. За мить там опинився й Блюм. Тоді обидва волоцюги збагнули, що Пеппі не звичайна дівчинка, і дуже злякалися. Проте їм так хотілося заволодіти торбою з грішми, що вони побороли свій страх. — Гайда, Блюме! — скомандував Шибайголова Карлсон, і вони обидва стрибнули з шафи й кинулися до Пеппі, яка досі тримала в руці торбу. Пеппі ткнула одного й другого вказівним пальцем, і вони розлетілися в різні боки. Поки вони встигли звестися на ноги, Пеппі схопила довгу мотузку і зв'язала їм руки й ноги. Після нього злодії заспівали іншої пісні. — Люба дівчинко, — благальне мовив Шибайголова Карлсон, — вибач нам, ми просто пожартували! Не роби нам лиха, ми двоє нещасних волоцюг і прийшли до тебе попросити хліба. Блюм навіть схлипнув. Пеппі спершу сховала торбу в шафу, тоді обернулася до своїх полонених і запитала: — 3 вас котрийсь уміє танцювати твіст? — Аякже, — сказав Шибайголова Карлсон. — Думаю, що ми обидва вміємо. — Чудово! — втішилася Пеппі й заплескала в долоні. — Може, потанцюємо? Я саме сьогодні навчилася його танцювати. — Залюбки, — погодився Шибайголова Карлсон, трохи спантеличений такою пропозицією. Тоді Пеппі взяла великі ножиці, перерізала мотузки й звільнила полонених. — Але в нас немає музики, — заклопотано сказала вона. І враз придумала. — Ти вмієш грати на гребінці? — звернулася вона до Блюма. — Заграй, а ми з ним потанцюємо. — Пеппі показала на Шибайголову Карлсона. Блюм, звичайно, вмів грати на гребінці. І він заграв на цілий будинок. Пан Нільсон прокинувся й сів на ліжку, здивовано спостерігаючи, як Пеппі гасає з Шибайголовою Карлсоном. А вона танцювала так завзято, наче від цього танцю залежало її життя. Нарешті Блюм заявив, що більше не хоче грати, бо гребінець лоскоче йому губи. А Шибайголова Карлсон, який мандрував цілий день, сказав, що в нього болять ноги. — Любі мої, ще хоч трішечки! — попросила Пеппі й знов закружляла по кімнаті. Шибайголова Карлсон і Блюм мусили змиритися. Нарешті о третій годині ночі Пеппі сказала: — Я б могла танцювати до четверга! Але ви, певне, стомилися і зголодніли. Злодії таки справді були стомлені й голодні, проте не зважувалися признатись. Пеппі дістала з буфета хліб, сир, масло, шинку, холодне м'ясо й молоко, і вони всі посідали до столу — Блюм, Шибайголова Карлсон і Пеппі — і їли, аж поки на столі майже нічого не лишилось. Решту молока Пеппі вилила собі у вухо. — Воно помагає, коли стріляє у вусі, — пояснила Пеппі. — Бідолахо, в тебе стріляє у вусі? — пожалів її Блюм. — Ні, — мовила Пеппі, — але може стріляти. Нарешті злодії підвелися, подякували за їжу й почали прощатися. — Як добре, що ви завітали до мене! Посидьте ще трохи, невже вам неодмінно треба йти? — зажурилася Пеппі. — Я ще зроду не бачила, щоб хтось так гарно вмів танцювати твіст, — сказала вона Шибайголові Карлсону, а Блюмові порадила: — Частіше грай на гребінці, тоді тобі не буде лоскотно. Коли злодії були вже на порозі, Пеппі наздогнала їх, дала кожному по золотій монеті й сказала: — Беріть, ви чесно їх заробили.