Астрид Линдгрен - Пеппі Довгапанчоха сідає на корабель

На мертвого скриню — п'ятнадцять осіб, Йо-го-го, та ще й пляшка рому!

Анніка затремтіла ще дужче. — Ця пісня з іншої книжки, я її також маю, — жваво сказав Томмі. — З книжки про морських розбійників. — Може, — погодилася Пеппі. — Як так, то її написав Фрідольф, бо це він навчив мене співати цю пісню. Коли я, бувало, стояла на палубі татового корабля ясної ночі й дивилася на Південний хрест просто над головою, Фрідольф поряд співав:

На мертвого скриню — п'ятнадцять осіб, Йо-го-го, та ще й пляшка рому!

заспівала Пеппі ще хрипкішим голосом. — Коли ти отак співаєш, Пеппі, в мене стає так дивно на душі, — сказав Томмі. — Водночас і страшно, й приємно. — А мені майже тільки страшно, — сказала Анніка. — Лиш ледь-ледь приємно. — Коли я виросту, то піду в море, — твердо заявив Томмі. — І стану морським розбійником, як ти, Пеппі. — Чудесно! — зраділа Пеппі. — Ми з тобою будемо "Пострахом Карібського моря". Грабуватимем золото, коштовності, діаманти, матимем потаємний сховок для своїх скарбів на якомусь безлюдному острові Тихого океану, а охоронятимуть печеру три кістяки. А ще ми вивісимо прапор із зображенням черепа й двох схрещених кісток і співатимем "На мертвого скриню" так, що буде чути з одного кінця Атлантичного океану до другого, і всі мореплавці бліднутимуть зі страху й думатимуть, чи не кинутись їм у море, щоб уникнути нашої кривавої помсти! — А як же я? — жалібно спитала Анніка. — Я не зможу бути морською розбійницею. Що ж мені робити? — Нічого, ти також можеш плавати з нами, — заспокоїла її Пеппі. — Стиратимеш порох з піаніно в кают-компанії. Тим часом багаття пригасло. — Пора йти спати, — мовила Пеппі. Вона настелила в наметі ялинового гілля, а зверху — кілька товстих ковдр. — Ти ляжеш зі мною в наметі? — спитала вона коня. — Чи тобі краще ночувати під деревом? Ти ж завжди скаржишся, що не можеш заснути в наметі. Про мене, спи надворі. Я вкрию тебе попоною, — мовила Пеппі й поплескала коня по спині. Невдовзі діти і пан Нільсон лежали вже в наметі, закутані в ковдри. Знадвору долинав хлюпіт хвиль. — Слухайте, як шумить океанський прибій, — сонним голосом мовила Пеппі. В наметі було темно, як у мішку. Анніка не відпускала руки Пеппі, щоб було не так страшно. Раптом пішов дощ. Краплі залопотіли по брезенті, але всередині намету було сухо й тепло, а шурхіт дощу тільки заколисував дітей. Пеппі вийшла надвір і вкрила коня ще однією ковдрою. Він стояв під ялиною з густим гіллям, і дощ йому не заважав. — Як тут гарно! — зітхнув Томмї, коли Пеппі вернулася. — Ще б пак! — озвалася Пеппі. — Гляньте, що я знайшла під каменем: три плитки шоколаду. За кілька хвилин Анніка вже спала, тримаючи Пеппі за руку й не дожувавши шоколаду. — Ми забули почистити зуби, — мовив Томмі й також заснув. Коли Томмі й Анніка прокинулися, Пеппі не було в наметі. Вони швиденько вилізли надвір. Там яскраво світило сонце. Перед наметом палало багаття, а біля нього сиділа Пеппі, смажила шинку й варила каву. — Від щирого серця бажаю вам щастя й веселого великодня! — вигукнула Пеппі, побачивши Томмі й Анніку. — Але ж Великдень уже минув, — сказав Томмі. — Минув, — погодилась Пеппі. — А ви прибережіть мої побажання до другого року. Запах смачної шинки й кави лоскотав дітям ніздрі. Вони посідали, підібгавши ноги, біля багаття, і Пеппі дала їм по шматку шинки з яйцем і картоплею. Потім вони пили каву з печивом. І ніколи ще їм сніданок не здавався таким смачним. — Думаю, що нам краще, ніж Робінзонові, — сказав Томмі. — Авжеж, краще. А ще як ми наловимо на обід свіжої риби, то Робінзон позеленів з заздрощів, — мовила Пеппі. — Пхе, я не люблю риби, — сказав Томмі. — І я також, — озвалась Анніка. Проте Пеппі вже їх не слухала. Вона вирізала тонку лозину, прив'язала до неї з одного кінця нитку, зробила зі шпильки гачок, наліпила на нього крихту хліба й сіла з своєю вудкою на прибережний камінь. — Зараз побачимо, що вловиться, — сказала вона. — А що ти хочеш спіймати? — спитав Томмі. — Каракатицю, — відповіла Пеппі. — Такого смачного м'яса, як з каракатиці, ви ще не їли. Вона просиділа на камені цілу годину, але каракатиця не ловилася. Раз до гачка підплив окунь і тицьнувся носом у крихту хліба, але Пеппі швидко відсмикнула вудку. — Є ні, голубе, дякую, — мовила вона. — Коли я кажу "каракатиця", то й маю на увазі каракатицю, а не окуня. Тому не крутися в мене перед очима! Вона посиділа ще трохи, тоді рішуче кинула вудку в озеро. — Вам пощастило, — звернулася вона до Томмі й Анніки. — Доведеться їсти на обід млинці в м'ясом. Бо каракатиці сьогодні не клюють. Томмі й Анніка дуже зраділи. Вода так знадливо блищала на сонці. — Ходімо купатися! — запропонував Томмі. Пеппі й Анніка відрязу погодились. Але вода виявилася холодною. Томмі й Анніка попробували її ногою й побоялися залазити в озеро. — Я знаю, що робити, — мовила Пеппі. На самому березі росло велике дерево, і гілля його нависало над водою. Пеппі вилізла на дерево й прив'язала до гілляки мотузку. — Ось як треба купатися, коли холодно, — мовила вона, схопилася за мотузку і з'їхала по ній просто у воду. — Оце то хрещення! — захоплено вигукнула вона, з'явившись над водою. Томмі й Анніка трохи повагалися, та коли пдобачили, як Пеппі весело, вирішили спробували й собі. А пірнувши раз, вони вже не могли спинитися, бо ця розвага виявилася куди кращою, ніж їм здавалося. Пан Нільсон також розважався разом з ними. Він блискавично з'їжджав мотузкою вниз, але біля самої води спинявся й чимдуж видряпувався назад. І так щоразу, хоч діти соромили його, казали, що він боягуз. Потім Пеппі спало на думку з'їжджати із стрімкого берега на дошці, і це було також цікаво, бо коли вони з розгону падали у воду, здіймався цілий сніп бризок. — Хотіла б я знати, чи Робінзон теж з'їжджав так на дошці, — мовила Пеппі, лаштуючись до нового спуску. — Не знаю, принаймні в книжці про це не написано, — відповів Томмі. — Так я й думала. Мабуть, його корабельна аварія була нудна. Що він робив цілими днями? Вишивав хрестиком, чи що? Гей-гей, тікайте, бо я їду! І Пеппі ковзнула вниз, тільки руді кіски заметляли ззаду. Накупавшись досхочу, діти надумали обстежити безлюдний острів. Вони всі троє сіли на коня, і він повіз їх рівним чвалом по горбах і долинах, крізь кущі й густі зарості, через болота й зелені галявини, всіяні луговими квітками. Пеппі тримала напоготові пістолета й час від часу стріляла, і тоді кінь ставав дибки з переляку. — Я застрелила лева, — вдоволено казала Пеппі. Або вигукувала: — Отой людоїд від мене не втече! Це його остання година! — Я хотів би, щоб цей острів був назавжди наш, — мовив Томмі, коли діти вернулися до табору й Пеппі заходилась пекти млинці. Пеппі й Анніка теж хотіли цього. Виявилося, що млинці дуже смачні, коли їх їсти просто зі сковороди. Діти не мали ні тарілок, ні виделок, і Анніка спитала: — Можна їх їсти руками? — Як хочеш, — відповіла Пеппі. — Сама я волію їсти ротом. — О, ти чудово розумієш, що я маю на увазі, — мовила Анніка. Вона взяла пальцями млинець і задоволене запхала його в рот. І знов настав вечір. Багаття погасло. Діти, тісно притулившись одне до одного і вкрившись ковдрами, лежали в наметі. Вони навіть не витерли губ після масних млинців. Крізь дірочку в наметі світила зірка, а прибій заколисував їх до сну. — Сьогодні нам треба повертатись додому, — жалібним голосом сказав Томмі другого ранку. — Така несправедливість! — підхопила Анніка. — Я б хотіла пробути тут ціле літо. Але сьогодні приїздять мама й тато. Після сніданку Томмі подався на берег, і раптом звідти почувся його відчайдушний крик. Човен! Зник човен! Анніка була приголомшена. Як же вони виберуться звідси? Звичайно, вона залюбки пробула б на острові ціле літо, але зовсім інакше почуваєш себе, як знаєш, що будь-коли можеш вернутися додому. А що скаже бідна мама, коли не знайде вдома Томмі й Анніки? В Анніки аж сльози виступили на очах, як вона подумала про таке. — Що з тобою, Анніко? — спитала Пеппі. — Як же ти собі уявляєш корабельну аварію? Що б, по-твоєму, сказав Робінзон, якби через два дні по нього приплив корабель? "Просимо, пане Крузо, підіймайтеся на корабель, дозвольте вас урятувати, можете помитися, поголитися, обрізати нігті!" Ні, красно дякую! Я думаю, що пан Крузо втік би й сховався в кущі. Бо коли вже пощастить комусь попасти на безлюдний острів, то треба там прожити хоча б сім років. Сім років! Анніка затремтіла, навіть Томмі розгубився. — Але я не думаю, що ми пробудемо тут так довго, — заспокоїла їх Пеппі. — Я вважаю, що нам треба дати про себе звістку, не чекаючи, поки Томмі стане моряком. Анніка ще дужче перелякалася. Пеппі якийсь час задумливо дивилася на неї, тоді сказала: — Ну гаразд, коли ти так боїшся, доведеться послати звістку в пляшці. Вона видобула з мішка порожню пляшку. На щастя, папір і олівець у неї також знайшлися. Пеппі поклала їх перед Томмі на камені й сказала: — На, ти краще за мене вмієш писати. — А що писати? — спитав Томмі. — Зараз подумаю. Можна так: "Урятуйте нас, поки ми не загинули! Без тютюну ми не витримаємо на цьому острові й двох днів!" — Але ж, Пеппі, так не годиться, — докірливо сказав Томмі. — Це ж неправда. — Що саме неправда? — спитала Пеппі. — Не можна писати: "Без тютюну", — мовив Томмі. — Чому не можна? Хіба ти маєш тютюн? — спитала Пеппі. — Ні, не маю, — відповів Томмі. — То, може, Анніка має? — Не має, але ж... — Чи, може, я маю? — допитувалася Пеппі. — Ні, ніхто з нас не має тютюну. Але ж ми не куримо, — сказав Томмі. — Так, я й хочу, щоб ти написав: "Без тютюну ми не витримаємо..." — Але ж якщо ми так напишемо, люди неодмінно подумають, що ми куримо, — наполягав Томмі. — Слухай, Томмі, — мовила Пеппі, — скажи мені одне: хто найчастіше не має тютюну: ті, що курять, чи ті, що не курять? — Звичайно, ті, що не курять, — відповів Томмі. — Ну, то чого ж ти сперечаєшся? — обурилася Пеппі. — Пиши те, що я кажу. І Томмі написав: "УРЯТУЙТЕ НАС, ПОКИ МИ НЕ ЗАГИНУЛИ! БЕЗ ТЮТЮНУ МИ НЕ ВИТРИМАЄМО НА ЦЬОМУ ОСТРОВІ Й ДВОХ ДНІВ!" Пеппі взяла папірець, засунула його в пляшку, заткнула її і кинула у воду. — Тепер наші рятівники не забаряться, — мовила вона. Пляшка трохи відпливла й зачепилася за коріння вільхи при березі. — Треба її закинути далі, — сказав Томмі. — Ми б тоді зробили велику дурницю, — мовила Пеппі. — Якби пляшка попливла далеко, наші рятівники не знали б, де нас шукати. А так ми можемо гукнути їх, якщо вони пляшку знайдуть, а нас не помітять, і ми відразу будемо врятовані. Пеппі сіла на березі чекати рятівників. — Найкраще весь час не спускати пляшки з очей, — мовила вона. Томмі й Анніка також посідали біля неї. Хвилин через десять Пеппі сердито сказала: — Люди, певне, думають, що в нас немає іншого діла як сидіти, й чекати, поки вони врятують нас. Просто глум! Де вони всі заподілися? — Хто? — спитала Анніка. — Наші рятівники, — відповіла Пеппі. — Хіба можна так недбало ставитись до своїх обов'язків, коли йдеться про людське життя? Анніці вже почало здаватися, що вони й справді загинуть на цьому безлюдному острові. Раптом Пеппі стукнула себе по лобі й вигукнула: — Лишенько, яка я неуважна! І як я могла забути про це? — Про що? — спитав Томмі. — Про човна, — відповіла Пеппі. — Я вчора ввечері витягла його з води, коли ви поснули. — Навіщо? — докірливо спитала Анніка. — Боялася, щоб він не промок, — відповіла Пеппі. Пеппі швиденько витягла з кущів човна, винесла його на озеро й сказала понурим голосом: — Ну, хай би тепер вони з'явилися, ті рятівники! Тільки б даром пливли. Бо ми самі врятувалися. Так їм і треба. Може, це навчить їх бути не такими забарними, коли йдеться про людське життя. — Як ти гадаєш, ми встигнемо вернутися додому раніше за маму й тата? — спитала Анніка, коли вони вже сиділи в човні і Пеппі дужими ударами весел гнала його до суходолу. — Бо мама страшенно хвилюватиметься. — Не хвилюватиметься, — відповіла Пеппі. Сетергрени, батьки Томмі й Анніки, вернулися додому на півгодини раніше за дітей і ніде не могли знайти їх. Зате вони знайшли в поштовій скриньці клаптик паперу, на якому було написано: