Генрик Ибсен - Ляльковий дім

Н о р а (звільняє свою руку і переходить на Інший бік ялинки). Як тут задушливо! А у мене стільки клопоту...

Х е л ь м е р (встає і збирає папери). Так, мені також треба трішки попрацювати до обіду ось над цим. ї костюмом твоїм займусь. І повісити на ялинку в золотих папірцях у мене, мабуть, дещо знайдеться. (Кладе їй руки на голову.) Ах ти, моя неоціненна співуча пташко! (Йде до кабінету і зачиняє за собою двері.)

Н о р а (помовчавши, тихо). Е, що там! Не буде цього. Це неможливо. Повинно бути неможливо.

А н н а-М а р і я (на дверях ліворуч). Дітки так просяться до матусі.

Н о р а. Ні-ні-ні! Не пускай їх до мене! Побудь з ними, Анно-Маріє.

А н н а-М а р і я. Ну, гаразд, гаразд. (Зачиняє двері.)

Н о р а (бліднучи від жаху). Зіпсувати моїх малят!.. Отруїти сім'ю! (Після короткої паузи підводячи голову.) Це неправда. Не може бути правдою, ніколи, ніколи у світі!

ДІЯ ДРУГА

Та сама кімната. У кутку, біля піаніно, стоїть обібрана, обтріпана, з обгорілими свічками ялина. На дивані манто і капелюх Нори. Нора сама; хвилюючись, ходить по кімнаті, нарешті зупиняється біля дивана і бере своє манто.

Н о р а (випускаючи з рук манто). Хтось іде! (Підходить до дверей, прислухається.) Ні... нікого. Звичайно, ніхто сьогодні не прийде. Перший день Різдва... І завтра також. Але, можливо... (Відчиняє двері і виглядає.) Ні, в скриньці для листів нічого немає, зовсім порожня. (Повертається назад.) Е, дурниці! Звичайно, він нічого такого насправді не зробить, нічого такого бути не може. Це неможливо. У мене троє маленьких дітей.

А н н а-М а р і я (виходить з дверей ліворуч, несучи велику картонку.) Ледве відшукала цю картонку з маскарадними костюмами.

Н о р а. Дякую. Постав на стіл.

А н н а-М а р і я (ставить). Тільки тут безлад, вони, мабуть, розкидані.

Н о р а. О, розірвати б їх на шмаття!

А н н а-М а р і я. Та що ви! їх можна ще полагодити. Тільки трішки терпцю.

Н о р а. То я піду попрошу фру Лінне допомогти мені.

А н н а-М а р і я. Що, знов підете через двір у таку негоду? Фру Нора застудиться... захворіє.

Н о р а. Це ще не так страшно... Як діти?

А н н а-М а р і я. Бавляться новими іграшками, бідолашечки. Але...

Н о р а. Часто про мене питають?

А н н а-М а р і я. Адже звикли бути біля матусі.

Н о р а. Та, бачиш, Анно-Маріє, мені тепер не можна багато бувати з ними, як раніше.

А н н а-М а р і я. Ну, маленькі до всього звикають.

Н о р а. Ти гадаєш? По-твоєму, вони забули б матір, якби її не стало?

А н н а-М а р і я. А боронь Боже! Не стало!

Н о р а. Слухай, Анно-Маріє... я часто думаю... Як це ти зважилася віддати свою дитину на чужі руки?

А н н а-М а р і я. Довелося; хіба могло бути інакше, коли я стала годувальницею маленької Нори?

Н о р а. А як же ти згодилася піти годувальницею?

А н н а-М а р і я. На таке-от хороше місце? Бідній дівчині у такій біді радіти треба було. Адже той поганець так-таки нічим і не допоміг мені.

Н о р а. Але твоя дочка, мабуть, забула тебе?

А н н а-М а р і я. Ну, чому ж? Писала мені і коли конфірмувалась, і коли заміж виходила.

Н о р а (обвиваючи її шию руками)- Старенька моя, ти була мені, маленькій, за матір.

А н н а-М а р і я. Адже у бідолашечки Нори не було іншої, окрім мене.

Н о р а. І якби не було у моїх малих іншої, я знаю, ти б... Дурниця, дурниця, дурниця! (Відкриває картонку.) Піди до них. Мені тепер треба... завтра побачиш, яка я буду красуня.

А н н а-М а р і я. Певно, на всьому балу красивішої не буде. (Виходить ліворуч.)

Н о р а (береться спорожняти картонку, але скоро кидає все). Ах. якби тільки наважитися вийти. Якби тільки ніхто не зайшов. Якби тільки тут не сталося без мене нічого. Дурниці. Ніхто не прийде. Тільки не думати, не думати про це... Треба почистити муфту. Красиві рукавички, чарівні рукавички... Але не треба думати, не треба! Раз, два, три, чотири, п'ять, шість... (Вигукує.) А! Ідуть! (Хоче кинутися до дверей, але зупиняється в нерішучості.)

З передпокою входить Фру Лінне. Уже без верхнього одягу.

Ах, це ти, Кристино! І більше там нікого немає?.. От добре, що ти прийшла.

Ф р у Л і н н е. Мені сказали, ти заходила, питала про мене.

Н о р а. Так. я саме проходила мимо. Мені так потрібна твоя допомога. Сядемо сюди, на диван. Бачиш, завтра ввечері у мешканців нагорі, у консула Стенборга, костюмований вечір, і Торвальд хоче, щоб я була в неаполітанському вбранні і протанцювала тарантелу. Я цього навчилася на Капрі.

Ф р у Л і н н е. Так-так! То ти хочеш дати цілу виставу?

Н о р а. Торвальд каже, що треба. Та ось, костюм. Торвальд замовив його мені ще там. Але тепер усе повідривалося, і я просто не знаю, що робити.