Качура Дем'янович - Іван Богун

Ярема ще раз пильно зміряв Богуна своїм гострим пронизливим поглядом, — хотів проникнути в саму душу, — тим поглядом, від якого навіть пан Чарнецький облився холодом. Розв’язаний Богун сміливо витримав цей погляд, не змигнувши оком. Віра в свою силу, своє право, холоднокровність воїна, який нічого не боїться і не розгублюється перед найстрашнішим ворогом, своя козацька гідність і, нарешті, сповнене краси одверте сміливе обличчя — все в цій постаті подобалося Яремі.

«Справжній воїн! Таких би воїнів побільше Жечі Посполитій. Шляхетська нобілітація[12] облагородила б його минуле…» Ярема подав знак Чарнецькому: «Вислати гайдуків за двері».

Здивований, але звиклий до послуху, пан Чарнецький виконав наказ. Тепер у світлиці не було сторонніх вух.

— Ти знехтував виявленою до тебе милостю… Покинув моє військо. Мало того, взявся бунтувати моїх хлопів… Знаєш, що тебе чекає паля? — одривчасто спитав Ярема, ближче підступаючи до Богуна. Бранець з гідністю вклонився.

— Знаю, княже. Справжній воїн ніколи на ліжку не вмирає… А б’ється він завше там, де йому велять його лицарська совість, честь і переконання.

Ярема їдко посміхнувся.

— Твоє лицарство могло б придатися тобі в інших умовах… Ти цього не врахував. А тепер мені доводиться таке добро на палю садовити, воронам і гракам задарма віддати.

— Княжа ласка, — зухвало повів плечима бранець. — У мене був дід козак, і в нього завше була така приказка:

«Краще гракам, ніж ворогам».

— Твій дід дурень був, — крізь зуби процідив Ярема. Пройшовся до вікна і назад, до Богуна, немов збираючись з думками. Тепер в зелених очах князя світилася скрадлива ласкавість.

— Ти заслужив палю. Але ти хоробрий воїн. А я люблю хоробрих воїнів і поважаю мужність, звідки б вона не походила. Хіба нашій матері-ойчизні не потрібні сміливі, відважні воїни-рицарі? Подумай. Ти міг би покрити свій важкий зухвалий злочин, заслужити милость короля й увічнити своє ім’я навіки. Шляхетський герб і слава покладуть основу для нового роду Богунів…

— Що ж я мушу для цього зробити? — нетерпляче перебив Богун.

— Привезти нам голову зрадника Хмельницького. Нам голова — тобі булава…

— Голова за булаву! — глузливий сміх козацький дзвінким ляпасом хльоснув Яремі в обличчя. — Мала плата, ясновельможний княже, за голову Хмельницького! Хмельницький хоче Україну аж по Львів… За таку голову не соромно віддати ціле королівство та ще й на придачу короля!

Смертельно блідим стало обличчя князя. Ярема довго безпомічно ворушив губами, поки зміг, нарешті, вимовити:

— На коліна, хлопе!

— Стаю тільки перед Богом, та й то по охоті, — гордо відказав Богун, випростовуючись на весь зріст, тоді як очі його горіли страшним вогнем жагучої ненависті.

— На палю! — прошипів Ярема, задихаючись від гніву.

— Гей, гайдуки! — гукнув Чарнецький, і одночасно блиснула його вихоплена шабля. Але рука полковника не встигла звести шаблю. З нелюдською силою Вогун схопив Чарнецького за зап’ясток: шабля вислизнула, підхоплена козацькою рукою.

— Раз мати родила, раз і помирати! — одним стрибком козак опинився біля грізного Яреми. Блиснув кривий Яремин ятаган[13], подарунок татарського хана. Стукнули шаблі, викрешуючи першу іскру смертельного бою. Відбив Ярема перший Богунів удар, бо й сам був звитяжний воїн у боях.

А вже ззаду на Богуна набігали вірні княжі гайдуки.

— Беріть живим! — наказував Ярема.

Та ще не вродився той, хто міг би взяти Богуна в бою живим. Є ще в козака для князя про запас удар, від якого ні один у світі пан не вбережеться. Богун вимірявся, змахнув шаблею, а потім раптом, блискавично, на льоту, перехопив свою страшну зброю з правої руки до лівої і, маючи тепер

перед собою підставлене ліве плече князя, вдарив на нього з усією силою своєї козацької ненависті.

— За тебе, Богдане! — вигукнув Богун.

Захована під кунтушем[14] сталева сорочка князя на лівому плечі залилася кров’ю. Ярема похитнувся. Охнув пан Чарнецький з гайдуками.

— Єзус, Марія! Захищайте князя!

Знетямлені вірні гайдуки кинулися наосліп: захистити або вмерти. Та Богун не думав більше нападати. З незвичайною спритністю, мов вихор, крутнувся він, відбиваючи удари засліплених страхом гайдуків, пробив собі дорогу до вікна, і коли в світлиці гримнули два постріли — Чарнецького і Яреми — Богун уже був за вікном, укритий вечірнім сутінком. І пропав слід козака. Обшукали в замку кожну п’ядь землі, всі сховища — пішов, немов у воду.