Юрій Покальчук - Заборонені ігри

Ось хто я і що тут, і ця благодать — дарунок за те, що я робив, хоч я нічого не робив зумисно, просто вони мені сподобались, і я трішки поміг, але їм треба було переломитись ще через когось, хто несподівано співчув їхній історії, і це був я, і спокій, який прийшов до мене, був справжній і суворий, і вернув мене до життя, і я відчув у собі якусь нову, може, вовчу силу. Я ніби теж став їхнім, одним з вовків, також вовком, і зрозумів що нічого не буває випадково, я вернувся в себе, ні, інакше, я прийшов до себе самого, якого досі не міг знайти. Може, це і є саме те, що називається дорослістю, бо ж дорослим може бути й підліток, і вічним незграбним підлітком сорокарічний недоросток, я відчув, що я є. Мене не було, а тепер я є, мене осяяло вовче світло, а вони ж, вовки, саме вовки, охороняли Аполлона, отже охороняли мистецтво, треба їх правильно бачити, вовків, і все буде добре, і з ними теж, треба лиш бачити...

Я обіймаю його заплющуючи очі... я прагну його я чекаю поки він увійде в мене аби відчути силу його пристрасті його чоловічу міць... я відчуваю його в собі... його могутній стрижень доводить мене до шалу... ми кінчаємо разом... і це щастя і забуття... в якому є краплина мого страху і навіть маленького відчаю... ми стали інші ні це він став інший... йому вже двадцять... в моєму віці жінка однак не міняється так швидко... але він став зовсім інший коли ми зустрілись після в’язниці після років розлуки віри і страшного невимовно болючого і причинного прекрасно-шаленого кохання... я не змогла пізнати його тіло... навіть його обличчя стало іншим... до мене прийшов дорослий чоловік... а забрали від мене мого коханого юного хлопчика... я шукаю в ньому хлопчика якого я так несамовито полюбила і своїм коханням несамохіть врятувала його від біди... але того хлопчика давно немає... він обріс волоссям на ногах і руках і на грудях і на животі і під пахвами... і стрижень його став більший і чужіший... я ласкаю його як раніше... я люблю його силу і його тремтіння в мене на губах і відчуття міці яке пашить з нього... коли я тримаю його спершу обома руками... і потім однією рукою сягаю до яєць і знаходжу сильні великі чоловічі ядра у волохатому пружньому мішечку і лякаюсь їх... лякаюсь усього нового в ньому прагну його прагну його пізнати впереміжки зі страхом і пристрастю... віддаюсь йому шукаючи забуття і повернення до того хлопчика який назавжди заснув у ньому... він став волохатий із неголеною бородою дорослий чоловік... мужчина якого я... боюсь я його не знаю... я його знаю і не знаю... він приходить до мене... він трахає мене як свою жінку яку любить і любив увесь час... і нічого в ньому до мене не змінилось... але в мені народжується страх перед чоловіком який мене трахає... від якого я кінчаю... всередині якого пробивається спогад про того хлопчика... який віддає мені всю свою підліткову пристрасть... але хлопчика немає... є чоловік який несе з собою до мене інший чоловічий світ... від якого я свого часу втекла до хлопчика... мені вкрали час переходу... треба навчитись любити цього чоловіка батька двох моїх дітей... юного але вже великого і сильного Вовка... я люблю його... я люблю його в ньому і я боюсь його нового... його нової сили... нової моці... нового Вовка... але я люблю його... я навчусь любити до самозабуття і його нового дорослого Вовка... я знайду в ньому свого хлопчика... я люблю його...

Ми поїхали з Васильком в Карпати, так повідала нам циганська пошта, яка без усякої техніки миттєво передає всі відомості про циган по всій країні, що тільки треба комусь і про когось знати.

Мар’яна заслала питання — що робити далі, як бути Василькові, якому за місяць має виповнитись двадцять років. Все гаразд, все добре, ніби прокляття минуло, але страх перед ним лишився.

Передали, що десь у Карпатах під Раховом є циган-мольфар, який все знає. Він сказав, хай приїдуть обидва хлопці.

Я вже настільки звикся з родиною Вовків, що почував себе за цих кілька років властиво членом родини, і не так то й здивувався, хоч гадка виникла, а звідки той мольфар знає про мене, адже питали тільки про Василька.

Але циганські закони є суворі — сказали удвох, отже удвох, і отак ми одного разу вибралися в Карпати.

Знайти дорогу до мольфарової хати було і просто і непросто. Бо всі знали, що там живе старий дід, здається циган чи щось таке, і що, як біда, то може допомогти поважно, часом лікує людей, і передбачає погоду, але характер у нього суворий і неприязний, і до себе мольфар без попередження гостей не приймає, але — як хочете, йдіть от туди вгору і вгору, і там на узліссі здибаєте хату з колибою, то його, але вважайте на діда, він суворий...