Юрій Покальчук - Заборонені ігри

«Мої батьки одружили мене, коли мені було дванадцять років. Моїй дружині було стільки ж, це були давні родові зв’язки двох заможніх шляхетних родин, і так велося здавна. Вік на той час мав умовне значення, у південних народів зрілість значно раніша, отож я своєї нареченої до одруження не бачив, вона мене теж, і ми сиділи на церемонії одруження перелякані обоє в смерть і не знали, як себе поводити, і не сміли дивитись одне на одне.

Але то швидко минуло, коли ми дісталися подружнього ложа і врешті навчилися таїн подружнього життя. Можу сказати, що упродовж ближчих кількох років я ні про що більше не міг думати, як лиш про свою дружину і мчав зі школи додому, бо там було оте все. I якби не моє почуття обов’язку, a я мав його по відношенню до родини і до навчання в школі, то я міг довести себе просто до смерті або до якоїсь іншої справжньої біди незупинними заняттям тілесними пестощами. А потім той шал минув, і десь у віці сімнадцяти років я вже ставився до тілесних забав спокійно і розсудливо і весь віддавався навчанню і пошукам духовним. Важко зараз сказати, що було правильно, а що ні, але так було зі мною. I може заспокоєння сексуальних інстинктів в ранньому віці дало мені можливість розсудливо і тверезо дивитись на світ у зрілому».

Hi фіга собі, Ганді, думав я, натрахався по самі вуха в такому віці, коли про це лиш починають мріяти, а потім філософію розвів.

I то все було уможливлене і офіційно прийняте?

Але ж то Індія!

Так, але цигани — вихідці з Індії.

To що? Всім циганам можна чи треба трахатися в тринадцять-чотирнадцять років і плодити дітей дорослим жінкам? Я плутався у всіх цих думках, матюкався, нащо я в це все вгруз, і намагався забути всю цю маячню. Було поза тим багато й інших поточних справ і просто звичайна робота в газеті, коли треба було писати про якісь фестивалі і музичні вистави, і про реставрацію собору, і про все на світі.

Але ця тема не полишала мене, і в мене з’являлося чимдалі більше відчуття, що я повинен якось розплутати цю справу,” і якась моя невелика роль мені тут теж відведена, і невідомо, що справді веде мене шляхами цього неймовірного кохання — чи то журналістський пошук, чи то приватний інтерес, чи то щось більше, чого я не знаю. Але є щось у всьому цьому таке, що насправді страшить мене всередині і навіть, сказати б, трохи жахає.

Мені знову почали снитися дивні сни. Часто снився повний місяць, ніч і яскраве зоряне небо. Якесь село, цілковита тиша, знову сад, лише десь завив вовк і залаяли у селі на його виття пси.

Але я вже чекаю вовка, який з’являється до мене із дзеркала, яке теж виникає раптом. Бо спочатку отой темний запущений густий сад, я стою біля ялини, потім з’являється дзеркало-тарілка, а потім з нього виходить вовк.

Я вже не боюсь його, ми з ним ніби приятелі, сказати б, спільники у наших справах із дзеркалом.

Я ще не знаю, що і чому, але я знову вдивляюсь у вовчі очі, знову почуваю себе трохи вовком, провалюючись в його зіниці, і коли отямлююсь, він стоїть біля мене, і я впевнено простягаю руку і глажу його по голові, і мені надзвичайно приємно, і легко, і тут я прокидаюсь.

Відчуття тривоги вже немає, є лиш жаль за приємною останньою хвилиною. Мені вже хочеться знову заснути і знати, що буде далі.

Я мав ще інший сон кілька разів і прокидався, бо мені здавалося, що я йду понічним селом серед зоряного темно-синього неба просто повного місяця і серед цієї тиші раптом чую вовче виття, яке мене зовсім не жахає, я прислухаюсь до нього і вчуваю в ньому не загрозу, а якесь жалібне скигління, ніби це виття побитого пса, або загубленого в лісі дитинчати чи щеняка, чи... Я вже знаю, що це мій вовк, але не можу його знайти.

А в міжчасі я почав займатися дивною історією найхимернішого, яке тільки можна собі уявити, кохання, яку вирішив дослідити сам і потім написати щось поважне, проникнувши у психологію обох коханців.

Я щодня лазив по інтернетівських сайтах, шукаючи різні психологічні роздуми щодо тематики, в яку випадково заліз.

Коментарі до тих різних американських історій були часто схожі на мої. Одні кричали, що така жінка — хижак, і її треба на електричний стілець.

А інші (це все на інтернетівських чатах) вигукували — от би мені таку вчительку в такому віці! Який би я був щасливий! Адже всі пацани тільки й дрочать у тринадцять-чотирнадцять, і чекають такої нагоди, мріють про таке! Або — за що її садити — в тринадцять років — один дорослий і в нього все о’кей, а другий — дитина і йому треба ще чекати і чекати. Все залежить від людини. Цей хотів, зміг, значить раніше був дорослий...