Юрій Покальчук - Заборонені ігри

Але приземлено навіть я відчув якийсь далекий сум за тими своїми сентиментами і тих дітей, якими колись були теперішні мої ровесники.

Але ще страшніше було дивитись на дитячі фотографії моєї мами і батька, їхніх шкільних приятелів і друзів, яких вже давно не було в живих, або які були доволі старі, ми були у них пізні діти. І ніколи б ніхто не вгадав у тому юному світлому, по-дитячому гарному і піднесеному обличчі старшого, лисого і товстого директора школи або ж головного інженера взуттєвої фабрики, або ж розповнілу маму кількох дітей, старшу касирку у великому супермаркеті.

Ці діти щезли, зникли у повітрі, у Часі, а з них народилися інші людські з’яви — з невгамованими сексуальними проблемами, з комплексами меншовартості у співвідношенні до світу, із заздрістю і ревнощами, з набуванням хвороб і відчуттям перемог — так само умовних, фальшивих і тимчасових, бо Час усе знищить в попіл, в порох, у ніщо, ніяк, нікому і ніколи.

Я думав про Василька і Любу і згадував, як я приїхав до колонії, де сидів Василько, яке в мене було тривожне і дивне відчуття, коли я їхав туди, і як все змінилося, коли я звідти виїжджав.

А пробув я там усього кілька годин.

Той, хто був під судом, хто «сидить» у «зоні» — мічений назавжди людським осудом, винний він був у скоєнні злочину чи ні.

Якщо хтось «сидів», його на роботу братимуть значно важче, хоч це може бути водій, який ненавмисне когось збив на дорозі, або ж, підставлений старшими, пацан, який здуру і дитячого гонору бере на себе всю провину, хоч десь там при цьому тільки й стояв, або ж звинувачений у зґвалтуванні ображеною дівчиною, або ж просто курвою, яка вимагала грошей, бо інакше посаджу, а він грошей не зміг дати... Про це я розмовляв з начальником колонії і до і після розмови з Васильком.

А що таке суд?

Затягли троє підлітків дівчину на квартиру (чого йшла з трьома пацанами на хату? — питається в задачі), взяли з собою випивки, скільки треба, набухалися і почали її трахати, один так упився, що заснув у сусідній кімнаті і нічого не мав і навіть не чув,

Дівчина на щось там образилась чи перехотіла, а вони не зупинились, і по її позову усім трьом дали по чотири роки і тому, що спав, теж — «за соучастіє в прєступлєнії». Це було ще за совєтської влади, до незалежності. Тепер ця стаття набагато м’якіша й уважніша до загальної ситуації і в ставленні й до чоловіка.

Але ж от Баришівський суд дає пацану за велосипед, який потім повернули, — чотири роки колонії. I навіть потерпілий просив, аби хлопця не судили, — але суддя мала якесь зло до малоліток — і от! Це вже зараз, в наші дні!

А Василько?

Та хто ж мав право його коханку за таке судити, коли він сам цього хотів, і дітей, і любов тут...

Але ж судили! От і він потрапив до нас!

Я слухав начальника колонії і думав, як ми нічого в цьому світі не розуміємо, поки не побачимо на власні очі. Як легко на комусь чи на чомусь поставити печатку — «сидів» або «злодій» чи «педік» чи ще щось і вже з отим ярликом, який ти людині вчепив, вона така, а ти ніби кращий і пухнастіший.

Я входив до колонії з пересторогою і напруженням, що побачу малолітніх злочинців, «зеків», «зону», злодіїв і вбивць, грабіжників і насильників.

Одні за одними клацали за моєю спиною четверо залізних дверей, і коли я опинився на території колонії всередині, то не міг одразу подолати якогось майже тваринного страху, що двері позаду тебе заклацнулись назавжди.

А потім я продивися територію колонії — школа, спортивний майданчик, гуртожитки, так званий штаб, де кімнати керівників колонії, бібліотека, музей із виробів вихованців, кабінет психологічного розвантаження...

А головне — ці підлітки, їхні обличчя з непідкупним інтересом до нової людини, з усмішками і жартами. Це була неділя і всі були вільні, і я з півгодини, після розмови з Васильком, просидів з ними на спортивному майданчику.

От тобі і «зеки» — думав я тоді на зворотньому шляху з Прилук додому, от тобі і зона, колонія, тюрма.

Я наслухався всякого там, надивився на них, і раптом збагнув, що візьми отак зграйку пацанів увечері з міста, з отих, що вештаються десь у центрі біля гральних автоматів, і поміняй, а тих, з колонії, сюди на вулицю — і ніякої різниці не буде. Ті просто втрапили в біду, а ці ще ні, просто пощастило, а все могло і може ще статися.

А ці наші дисиденти, політичні, в’язні совісті, адже вони сиділи в сталінських таборах, як і всі зеки, і на них це тавро не стоїть тепер, а на кожному іншому стоїть, хоч він міг бути не винний...