Зайчик собі побігайчик, іграшки дивні дитячі,
А хочеться в небо злетіти, беркутом впасти на здобич,
А хочеться аж до сонця підняти свої невдачі,
Щоб випалити з них болі, щоби дістати поміч.
Заборонені ігри, що може бути гіркіше,
Пркіше аж до нестями, до пристрастей без вагання,
Заборонені ігри — жити й не думати більше,
Заборонені ігри — правда, щирість, кохання.
— Я от спокійний вже, я з певного часу зовсім спокійний. От коли мене привезли сюди, я напочатку був просто скажений. А потім відсидів тиждень у ямі — так у нас карцер пацани називають — сам-один, тоді багато чого передумав. І раптом мені все стало зрозумілим. Всі проблеми стосовно колонії як рукою зняло. I в мене вже давно тут — все гаразд. А ви до неї, до Люби, теж поїдете?
Та я нічого писати не буду, вона все знає, тут моя мама регулярно і до неї і до мене їздить. Я переконаний, що і вона з вами нормально розмовлятиме. А від мене — ви лиш скажіть, що бачили оце.
Він розстібнув сорочку, на шиї в нього висів хрестик, і на хрестику колечко.
— Ми з нею обручились. Це її обручка, і я знаю, що вона мене чекає. Це все мине, вже скоро. I ми будемо разом!
Я п’янію від запаху його шкіри від першого його доторку я вже мокрію від його поцілунку... я втрачаю свідомість і вже тільки хону його його усього від кінчиків пальців на ногах які я обціловую, від тонких темних волосинок на його ікрах... я простую далі вгору його тілом далі вгору мене вабить ота таїна його підрослої чоловічості... він вже готовий але я не дозволяю отак зразу я цілую його ядра я облизую його між ногами і заповзаю в його задній отвір і він корчиться від незнаних відчуттів від відкриття нового світу... я ніколи нікого так не пестила я й близько не почувала себе так з чоловіком... а тут мара провалля примара життя в якій я щасливо тону у його чоловічості у його ще непевному і рідкому волоссячку на лобку і врешті торкаюсь його виструнченого стрижня і поволі охоплюю його рукою... і він вже рветься в бій one ні... я цілую його роздягаючи голівку і врешті забираю його повністю собі в pom і пещу язиком і щаслива від того що це він що я це роблю ніколи не робила чоловікові а йому все зроблю все... бо я люблю кожну його волосинку на тілі його соски на грудях його вигин шиї його пахуче смагляве тіло... i ось він виривається з моїх вуст і перевертає мене сам і вже знаючи вже не вперше і не вдруге вже вкотре впевненим майже чоловічим рухом входить умене ія вже кінчаю відразу... щойно він входить у мене і в такт його рухам я кінчаю ще раз і потім ще раз від самого тільки відчуття що він такий юний в мені зі мною і він справжній чоловік і великий за розмірами на його вік хто б міг подумати але цигани зріють раніше... у них південні гени а в нього виразно рання зрілість він сам хотів мене... він сам добивався він сам провокував малий грішник падший ангел... він рветься в мені чимдалі глибше і сильніше і я ще раз кінчаю вже відчуваючи і його закінчення... він стогне і глибоко важко зітхає знову стогне і знову і врешті вгвинчуючись у мене гей би весь цілком падає на мене закінчивши... і я не відпускаю його охопивши усього руками і ногами і ми так і засинаємо не розчіплюючись... він в мені так і лишається і більшого щастя я ніколи не мала... заснути із стрижнем всередині... він малий і не важкий він коханий він єдиний я не можу без нього жити... не хочу без нього жити...
Я ніколи не бував раніше у циганських оселях і не уявляв собі, як живуть цигани. Вело мене до них ore дурне відчуття, що ти мусиш це робити, а чому — хер його знає, от мусиш і все. I я поперся на Красне, яке й так не дуже добре знав, бо то стара околиця Луцька, такий собі Шанхай місцевий чи Гонконг, маленькі вулички, приватні будинки, тут всі всіх знають, і йдеш ніби не в місті, а в якомусь глухому селі, де кожна собака собаці знайома. Одне слово, я йшов довго, матюкаючи себе за оцей пошук, а з іншого боку навіть хвилювався, як сприйме мене мати Василька, і взагалі, як мене сприймуть цигани.
Йдучи вулицею, яка називалась вулиця Миру, а за нею Радгоспна — Боже коханий, ще й такі назви збереглися, вже давно нема радянської влади й в помині і тих сраних радгоспів, а вулиці зберігаються, названі на честь — я вже бачив не раз — якихось страшних кацапських комісарів чи генералів — і яке вони в Бога мають відношення до старого історичного міста Луцька.
По ходу я згадав анекдот, який Вован умудрився сьогодні вранці мені розповісти. Чотири слова, а є над чим думати.
«Я тебе люблю, ти такий класний!
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу