Юрій Покальчук - Безмежність

Часом від усього цього голова в мене ішла обертом, і я злостився на Кольку за дурні питання і за те, що морочу й собі усім цим голову. Часом і на його захоплення собою злостився, що аж стільки, аж так надто.

Бо я досягав сам, чого зміг. He так багато і зміг, але що спортом займався, і бігав, і тягарі підіймав, з його, до речі, років починаючи, тому й можу дещо зараз. I ще одне: ніхто не допомагав — і зле це і добре. Бо я навчив себе на кожну перешкоду дивитись, як на урок, який мені задали в школі, як на задачку з математики. Треба вирішити — і вирішую. Нема того, що не вирішальне. Все якось можна вирішити. Якщо, що стоїть перед тобою, виконуватимеш якомога краще, то й поступ буде щохвилинний.

Просто ніби, але, думаю, тому і живий, і зараз отут, в партизанському таборі, у себе в землянці засипаю, а не чекаю допиту у в’язниці в Тростянці.

Я завжди вірив насамперед у власні сили, в те, що вирішив, у лінію, яку в житті обрав і оцінив. I ніщо мене з дороги не могло збити ніколи і не зіб’є.

Ось лиш думати мені довелося тепер більше, бо життя доводить, що часом надто вже пряма моя лінія. Може й схибити, і як це не дивно, саме через свою прямоту. Як ось із Тетяною й Миколкою.

Десь має бути загальніша прямота, переконаність у більшому, у глибшому, в тому, що є основою, а те, що у щоденні, так, — це має собі повторити, те, що у щоденні, — слід бачити з різних боків, гнучкіше, не довірятись лише собі самому, бо може виявитись несподівано, що хтось інший має рацію більш за тебе.

Думаю, вцілів я цього разу і завдяки собі, і завдяки отим розмовам з Миколкою, бо за кілька місяців нашого розриву раз-по-раз спадали мені на думку ті інші теми з наших розмов, і я западав у такі думки в найрізноманітніших місцях.

He пощастило мені через власну необачність, звик, що все мені минає, не поспішав відійти від складу після мінування, ось і шибонуло чимось по голові, чи не тріскою навіть якоюсь. Одне слово, свідомість втратив, а ран й немає, тільки ґуля здоровенна, певно-таки поліном приліпило. Ну, та що робити? Отямився я зв’язаний, привезли мене на санках у село, а тоді з’ясували, що не поранений, і добряче побили мене.

Ех, воля би мені, я їм там би показав усім. Але розумів, почну відбиватися, застрілять.

Як вліпили мені перший раз в обличчя, а тоді ще раз, і ще раз, аж я заюшився, а тоді під дихалку, та ногами, коли я вже впав, а тоді один каже — залишмо, одвеземо завтра в місто, нехай розбираються. A то ще заб’ємо насмерть. Ходімо краще назад…

He знаю, що там було раніше, в тій хаті, де мене тримали, мабуть якась бухгалтерія сільська, може, зарплату там давали, чи щось таке, тільки на вікнах в одній кімнаті були ґрати, німці винесли все звідти, геть усе, кімнатка маленька, метрів з п’ять — шість квадратних, і замкнули двері на ключ та й засіли у сусідній кімнаті гуляти.

Перед тим як бити, мене розв’язали, а тепер, побитого, просто кинули в ту кімнату, на підлогу, аби очунював до ранку. Чув я їхні голоси, вечеряли вони, випивали, реготали з чогось, а потім поволі все затихло, полягали спати.

Я підвівся і почав оглядати кімнату, замок на дверях був добрячій, двері оббиті залізом, тут усе ясно — ніякого толку. До вікна. Вікно звичайне, як у сільських хатах, але ґрати на ньому щільні, сталеві, не виламати, не зігнути. Ніяк. Біда.

Я справді таки трохи очуняв, і почав ходити по кімнатці своїй в’язничній, колами, ламаючи голову, що ж робити, і добре усвідомлюючи — лишилося мого життя ще оцих кілька годин до ранку, a там далі невідомо, що буде. Але що в місті буде гірше, то напевне.

Погляд мій упав на вмонтовану у стіні пічку, обмазану глиною, яка мала, напевне, зігрівати водночас і цю кімнатку, де зараз був я, і щось на зразок приймальні перед нею. Поліцаї ж були якраз у тій кімнаті — приймальні, обік моєї, так що на вулицю приміщення, де був ув’язнений я, виходили тільки однією стіною, де було вікно.

Дверцята пічки були в моїй кімнаті.

У печі тріщало і палахкотіло, її набили вщерть перед тим, видно, як мене сюди кинули, бо надворі стояв п’ятнадцятиградусний мороз, а німаки хотіли тепла.

Дверцята маленькі, а я великий, у трубу тут не вилізеш. Я знову підійшов до вікна. Крізь шибу у темряві проступали контури засніжених дерев, мабуть сад, далі пліт, далі поле… I там — воля, там шлях до лісу, до побратимів.

Я схопив за фати і струснув вікно. Вікно поворухнулось трішечки, але не ґрати, а все разом, бо так щільно були вбиті в сталеві прутки, в деревину рамки, що здавалося, що вийняти їх звідси неможливо.