Джек Керуак - На дорозі

– Хто це? – запитав Карло. Ми це обдумали. Я запропонував версію, що це – я, вдягнений у саван. Щось не те. Щось, хтось, якийсь дух переслідував усіх нас через пустелю життя і рано чи пізно мав нас наздогнати перед тим, як ми доберемося до раю. Звичайно, зараз, коли я це згадую, то розумію, що це лише смерть – смерть нас наздоганяє перед раєм. Єдине, чого ми прагнемо все наше життя, що змушує нас стогнати й переживати різноманітні болі, – це пам'ять якогось загубленого райського щастя, яке, мабуть, ми пізнали в утробі, і його можливо повторити лише через смерть. Але хто хоче помирати? Серед потоку подій я весь час про це думав. Я розповів це Діну, і він одразу впізнав у цьому просте бажання чистої смерті; і оскільки жоден із нас не житиме заново, він доволі справедливо не хотів мати нічого спільного з цим, і я з ним погодився.

Ми пішли шукати тусовки моїх нью-йоркських друзів. Там теж цвітуть божевільні квіточки. Спочатку ми рвонули до Тома Сейбрука. Том – сумний, привабливий хлопець, милий, щедрий і компромісний; час від часу на нього раптово нападає приступ депресії, і він тікає, не сказавши нікому ні слова. Цього вечора він нетямився від радості:

– Селе, де ти знайшов цих абсолютно прекрасних людей? Я ніколи не зустрічав когось подібного.

– Я знайшов їх на Заході.

Дін дурів; він включив джазову платівку, схопив Мерілу, міцно її притискав і відскакував від неї під біт музики. Вона робила те саме. Це був справжній танець кохання. З'явився Іан МакАртур з величезною тусовкою. Почалися вихідні Нового року, які тривали три дні та три ночі. Грандіозний натовп сідав у «Гадсоні» і крутився засніженими нью-йоркськими вулицями, з вечірки на вечірку. Я привів Люсіль з її сестрою на найбільшу вечірку. Коли Люсіль побачила мене з Діном і Мерілу, її обличчя почорніло -вона відчула божевілля, в яке вони мене затягли.

– Ти мені не подобаєшся, коли ти з ними.

– Ай, усе нормально, просто дурня. Ми живемо один раз. Нам весело.

– Ні, все це сумно і мені це не подобається.

Потім до мене почала залицятись Мерілу; вона казала, що Дін повернеться до Каміл і вона хотіла, щоб я був з нею:

– Вертайся з нами в Сан-Франциско. Ми житимемо разом. Я буду для тебе гарною дівчинкою. – Але я знав, що Дін любить Мерілу, і я також знав, що Мерілу робила це, щоб заставити Люсіль ревнувати, і мені все це було ні до чого. Та хай там як, я облизував губи від розкішної білявки. Коли Люсіль бачила, як Мерілу водила мене темними закапелками, щось шепотіла мені на вухо й силоміць цілувала мене, вона погодилась піти з Діном у машину; проте вони просто говорили й пили якийсь південний самогон, забутий мною в бардачку. Усе перемішалось, і все навколо розпадалось. Я знав, що мій роман з Люсіль не триватиме довго. Вона хотіла, щоб я жив за її правилами. Вона була одружена з портовим вантажником, котрий погано до неї ставився. Я був готовий з нею одружитись і взяти її маленьку дочку і все інше, якщо вона розлучиться з чоловіком; але грошей не вистачало навіть на розлучення, і все було безнадійно, крім того, Люсіль мене б ніколи не розуміла, бо мені подобається багато речей одразу, і я заплутуюсь і зациклююсь на біганині від однієї згаслої зірки до іншої. Ось така ніч, і ось що вона з тобою робить. Я нікому нічого не міг запропонувати, крім свого власного збентеження.

Вечірки були грандіозні; було мінімум сто людей у підвальній квартирі на Вест-Найнтіз. Люди набивались у маленькі сховки біля пічки. Щось відбувалось у кожному кутку, на кожному ліжку й дивані – не оргія, а просто нью-йоркська вечірка з невгамовним криком і божевільною музикою по радіо. Там була навіть китаянка. Дін бігав, немов Ґраучо Маркс, від групки до групки, шарпаючи всіх. Час від часу ми бігали до машини, щоб підібрати ще більше людей. Прийшов Даміон. Даміон – герой моєї нью-йоркської компанії, так само, як Дін – герой західної. Вони одразу не сподобались один одному. Раптом дівчина Даміона вдарила правою Даміона у щелепу. Той стояв, хитаючись. Вона повезла його додому. Деякі наші божевільні друзі з газети прийшли прямо з офісу з пляшками. На дворі була чудова завірюха. Ед Данкел познайомився із сестрою Люсіль і кудись із нею зник; я забув сказати, що Ед Данкел неймовірно талановитий щодо жінок. Він має десь шість і чотири фути, спокійний, приємний, невиразний і чарівний. Він подає жінкам пальто. Саме так усе треба робити. О п'ятій ранку ми побігли до великої багатоповерхівки і залізли через вікно квартири, де відбувалась ще одна величезна вечірка. На світанку повернулись назад до Тома Сейбрука. Люди малювали картинки і пили пиво. Я спав на дивані, обіймаючи дівчину на ім'я Мона. Величезні групи заходили з бару студентського містечка Університету Колумбія. Все, що є в житті, всі обличчя життя набивались у цю саму темну кімнату. Вечірка тривала в Іана МакАртура. Іан МакАртур – чудовий хлопець, котрий носить окуляри і задоволено з них визирає. Він навчився всьому казати «Так!», так само, як і ми з Діном, і з того часу не припинив. Під божевільні звуки Декстера Ґордона та Уордела Ґрея розриваючи «Хант», я та Дін гралися з Мерілу в кеча на дивані; і вона не була такою вже маленькою. Дін був без майки, лише у штанях, босий, аж поки не настав час бігти до машини й забирати наступну групу людей. Чого тільки не було. Ми знайшли дикого, безумного від щастя Роло Ґреба і заночували в нього вдома в Лонг-Айленді. Роло жив у гарному будинку зі своєю тіткою; коли вона помре, будинок відійде до нього. А тим часом вона відмовляється миритися з будь-якими його бажаннями і ненавидить його друзів. Він привів свою безумну компанію – Дін, Мерілу, Ед, та я – і почав скажену вечірку. Тітка сховалась нагорі; вона погрожувала викликати поліцію.