Джек Керуак - На дорозі

І саме так, насправді, почалось моє життя на дорозі і те, що мало статись, занадто неймовірне, щоб про це не розказати.

Я хотів дізнатися більше про Діна не тільки тому, що був письменником і потребував нового досвіду, і не тому, що моє життя, обертаючись у студмістечку, дійшло кінця свого циклу й застигло на місці, а тому, що, не зважаючи на відмінності в наших особистостях, він нагадував мені давно загубленого брата; один вигляд його стражденного кістлявого обличчя з довгими бакенбардами і його жилавої пітної шиї, нагадував дитинство на звалищах і котлованах на узбережжях Патерсона і Пасаїка. Його брудний робочий одяг виглядав на ньому надзвичайно вишукано, наче й неможливо було пошити кращого костюма у кравця, лише заслужити його у Вродженого Кравця Вродженого Задоволення, що і зробив Дін у своєму божевіллі. У його збудженій поведінці, я знову почув голоси давніх друзів і братів з-під мосту, поміж мотоциклів, в районах з вивішеною білизною і сонними східцями будинків у післяобідню пору, де хлопці грали на гітарах, поки їхні старші брати працювали на фабриках. Усі мої теперішні друзі були «інтелектуалами» – Чед – ніцше-анський антрополог, Карло Маркс зі своїми божевільними сюрреалістичними серйозними розмовами на низьких тонах, Старий Бик Лі з його критичним ниттям про геть усе на світі – або слизькими кримінальними особистостями, як Елмер Хасел з модною кривою посмішкою; Джейн Лі – така ж сама, розляжеться на східному покривалі дивана і сопе перед Нью-Йоркером. Але розум Діна був наскрізь формальний, блискучий і довершений, проте без занудної інтелектуальності. Його «кримінальність» не була жалюгідною; вона була шаленим постійним сплеском американської радості; вона була західною, західною збіркою вітрів, одою полям, чимось новим, давно передбаченим, вона давно сюди йшла (він крав машини лише щоб проїхатися задля втіхи). Тим більше, усі мої нью-йоркські друзі були на негативі, з жахливими поглядами на суспільство, і вони постійно обговорювали свої нудні вичитані політичні або ж психоаналітичні аргументи, а Дін просто летів крізь суспільство, жадаючи хліба та кохання; і того, й того прагнув невсипно: «Хлопче, ну скільки ж мені ловити якусь малу з отою маленькою штучкою між ногами», і «коли вже ми наїмося, синку, чуєш мене? Я голодний, я вмираю від голоду, давайте їсти негайно!» – І ми б одразу погнали їсти, після чого, як глаголив Еклезіаст: «Се доля ваша під сонцем».

Західний князь сонця – це Дін. Хоча тітка застерігала мене, що Дін зажене мене в біду, я відчув новий поклик і побачив нові горизонти, і повірив у це в своєму молодому віці; і ніякі неприємності чи Дінова майбутня зрада, яка принизила мене, -це сталося пізніше, на голодних тротуарах і лікарняних ліжках, – що мені до того? Я був молодим письменником і хотів зірватись у дорогу.

Я знав, що десь дорогою будуть дівчата, видіння, буде все; десь на дорозі я спіймаю перли.

Розділ другий

У ЧЕРВНІ 1947, назбиравши близько п'ятдесяти доларів із старих ветеранських пільг, я був готовий поїхати на Західне Узбережжя. Мій друг Ремі Бонкьор написав мені листа із Сан-Франциско, запрошуючи приїхати в гості та відчалити з ним на навколосвітньому лайнері. Він клявся, що зможе влаштувати мене в машинне відділення. Я відписав, що мені вистачить будь-якої старої баржі, головне, щоб я проплавав кілька тихоокеанських подорожей і повернувся з достатньою кількістю грошей, аби прожити в будинку своєї тітки і завершити книжку. Він написав, що живе в халупі в Міл-сіті і я зможу там писати досхочу, поки він влаштовується працювати на судно. Він жив з дівчиною на ім'я Лі-Ен; він писав, що вона чудово готує і все буде класно. Ремі був моїм давнім другом з підготовчих курсів до університету, француз, вихований у Парижі та страшенно божевільний хлопець, – а тоді я ще не усвідомлював, наскільки він був божевільним. Він чекав на мене за десять днів. Тітка була не проти моєї подорожі на Захід; вона сказала, що відпустка піде мені на користь і що я так тяжко і так багато працював усю зиму; вона, навіть не заперечувала, коли я сказав, що інколи мандруватиму автостопом. Лише хотіла, щоб я повернувся назад цілим і неушкодженим. Врешті, залишивши на столі частину свого рукопису та одного ранку востаннє склавши білизну до шафи, я вийшов з дому з полотняною сумкою, в яку напхав усі важливі речі, й вирушив до Тихого океану з півсотнею доларів у кишені.

У Патерсоні я місяцями сидів над картами Сполучених Штатів, навіть читав книжки про піонерів і всотував у себе назви, як Плат і Сімарон, і так далі; на дорожній карті була одна довга червона лінія під назвою «Траса 6», вона йшла від кінчика миса Кейп-Код аж до самої Елі, штату Невада, там вона пірнала в Лос-Анджелес. Я сказав собі, що буду триматися «шостої», прямо до Елі. Аби вибратися на «шосту», треба було дістатись Ведмежої гори. Сповнений мрій про все, що робитиму в Чикаго та Денвері, а згодом у Сан-Франциско, я сів у метро з Сьомої Авеню і аж до кінця лінії на 242-й вулиці і звідти трамваєм поїхав у Йонкерс; у центрі Йонкерса я пересів на міжміський трамвай і доїхав до межі міста на східному березі Гудзона. Якщо кинути троянду у води річки Гудзон, біля її таємного гирла в Андірондаках, то уявіть, через якими місцями вона подорожуватиме на шляху до моря у вічність, – слід замислитись про прекрасну долину Гудзон. Я почав пробиратися нею автостопом. П'ять пересадок докинули мене до потрібного мосту біля Ведмежої гори, де Траса 6 відвертала від Нової Англії. Як тільки мене там висадили, почалася злива. Навколо були гори. Траса 6 ішла через річку, закручувалась повз кільцевий поворот, і зникала в хащах. На дорозі не було жодної машини, ще й дощ лив, немов із відра, і ніде було сховатися. Я побіг під сосни, щоб хоч якось накритись, але це не допомогло; я плакав, матюкався і бив себе по голові за те, що виявися таким дурнем. Я був за сорок миль від Нью-Йорка; всю цю дорогу я хвилювався, що у свій перший тріумфальний день я рухався лише на північ замість довгоочікуваного заходу. Тепер я застряг на найпівнічнішому шматку дороги. Я пробіг четверть милі до покинутої мальовничої заправки в англійському стилі та став під мокрими вербами. Високо над головою велична волохата Ведмежа гора розкидала громовиці, які вселяли в мене страх Господній. Я бачив лише затуманені дерева й безумне гнітюче безлюддя, що здіймалось у небо. «Що ж у біса я тут роблю?» – я сварився і плакав за Чикаго. «От зараз їм там усім весело, вони щось роблять, а я тут, і коли ж я туди доберусь!» -І так далі. Нарешті на безлюдній заправці зупинилася машина; у ній був чоловік та двоє жінок, вони вивчали карту. Я підійшов і помахав руками; вони порадились; я, звісно, був схожий на маніяка, з мокрим волоссям та хлюпаючими черевиками. Мої черевики, бо ж я був справжнім придурком, були мексиканськими гуарачами, рослинними друшляками, непридатними для дощової американської ночі та сирих ночей на дорозі. Але люди впустили мене до себе і довезли на північ до Ньюбурга, це була краща альтернатива ніж застрягнути у пастці біля Ведмежої гори на всю ніч.