Джек Керуак - На дорозі

– Парадайз, вставай, старий маестро прийшов тебе відвідати. – Я піднявся і, коли вдягав штани, розсипав копійки. Була четверта година дня; в університеті я спав весь час. – Добре, добре, не розсипай тут своє багатство. Я знайшов найзагубленішу дівчинку на світі і сьогодні ввечері я вирушаю з нею просто в «Пащу Лева». І він потягнув мене з нею знайомитись. Через тиждень вона зустрічалася зі мною. Ремі був високим, смуглим, симпатичним французом (він нагадував двадцятилітнього марсельського торговця); а оскільки він був французом, то говорив джазовою американською мовою; його англійська була ідеальна, і французька також. Він любив гарно вдягатися, трохи в університетському стилі, гуляти з розкішними блондинками і витрачати багато грошей. Він мене ніколи не звинувачував у тому, що я відбив у нього дівчину; навпаки, це нас пов'язувало; цей хлопець був відданий мені, і я таки йому справді подобався, бозна-чому.

Коли я його зустрів у Міл-сіті того ранку, для нього настали справді паскудні дні, які приходять до хлопців десь після двадцяти п'яти. Він тинявся й чекав на корабель, а на життя заробляв, працюючи охоронцем у бараках через каньйон. Його дівчина, Лі-Ен була язиката, і весь час Із ним сварилась. Вони щодня економили кожну копійку, ц в суботу спускали п'ятдесят доларів за три години. По своїй халабуді Ремі розгулював у шортах і божевільній армійські кепці. Лі-Ен ходила в бігуді. І в такому вигляді вони кричали одне на одного весь тиждень. Я за все своє життя не бачив стільки гризні. Проте в суботу, приємно усміхаючись одне одному, вони виходили, немов пара го-лівудських зірок, і їхали гуляти в місто.

Ремі прокинувся й побачив, як я крадусь через вікно. Його чудесний сміх, мабуть, найкращий сміх у світі, задзвенів у моїх вухах:

– Аааааа, Парадайз, він залазить через вікно, він, як солдат, слідує інструкціям. Де ти був, ти спізнився на два тижні! – Він вдарив мене по спині, тицьнув Лі-Ен під ребра, сперся на стіну, сміявся і сварився, гримав по столу так, що було чути по всьому Міл-сіті, і його прекрасне довге «А-а-а-а-а-а» лунало на весь каньйон. – Парадайз! -кричав він. – Один-єдиний, незамінний Парадайз.

Дорогою сюди я проходив маленьке містечко Сосаліто, І перше, що я сказав, було:

– Мабуть, у Сосаліто багато італійців.

– Мабуть, у Сосаліто багато італійців! – кричав він щосили. – А-а-а-а-а-а-а-а! – реготав він і впав на ліжко та мало не скотився на підлогу. – Ти чула, що сказав Парадайз? Мабуть, у Сосаліто багато італійців? А-а-а-а-а-а-а-а-Х-а-а-а-а! Ого! – Він червонів від сміху. – Ти мене вбиваєш, Парадайз, ти найсмішніший чоловік на світі, і ось ти тут, нарешті ти сюди дістався. Він заліз через вікно, ти бачила його, Лі-Ен, він слідував вказівкам і заліз у вікно. Аааа! Ооо!

Найдивніше те, що поряд із Ремі жив негр на ім'я Містер Сноу, і його сміх, клянусь Богом, був справді найкращим у цілому білому світі. Містер Сноу саме почав сміятися за вечерею, коли його стара жінка щось мимохідь сказала; потім він встав, немов подавився, сперся на стіну, подивився в небо і знов почав сміятися; він вийшов з дому, спотикаючись і спираючись на сусідські будинки; він п'янів від сміху і крався крізь тіні Міл-сіті, вклонячись споїм тріумфальним реготом демону, який ним керує; я навіть не знаю, чи він закінчив вечеряти. Можливо, Ремі, сам того не знаючи, заражався сміхом цього чудового чоловіка, Містера Сноу. І, навіть якщо в Ремі були проблеми з роботою і кепське особисте життя з язикатою жінкою, він принаймні навчився сміятися найкраще у світі; я відчув веселощі, які на мене чекали у Фріско.

Ситуація була така: Ремі з Лі-Ен спали на ліжку в іншому кінці кімнати, а я спав на тапчані біля вікна. Мені було заборонено чіплятись до Лі-Ен. Ремі відразу прочитав мені лекцію з цього приводу:

– Я не хочу, щоб ви десь собі гралися, думаючи, що я нічого не бачу. Старого маестро не навчиш нових мелодій. Це я сам вигадав. – Я подивився на Лі-Ен. Вона була ласим шматочком, солодке створіння, але в її очах палала ненависть до нас обох. Вона мріяла одружитися з багатим чоловіком. Вона була з маленького містечка в Орегоні. Лі-Ен проклинала той день, коли зв'язалась із Ремі. У один із його показових вихідних він витратив на неї сто доларів, і вона вирішила, що зустріла якогось спадкоємця. Але вона застрягла в цій халупі, і від нестачі інших варіантів мусила тут залишатися. Вона працювала у Фріско; їй треба було щодня сідати на «Грейхаунд» біля роздоріжжя і їхати в місто. Вона ніколи цього не пробачила Ремі.