Владислав Івченко - Стовп самодержавства або 12 справ справ Івана Карповича Підіпригори

— Слухай, я сказав! — дратується Добрянський.

— Слухаю!

— Кажи, — дивиться він на студентика, а той аж тремтить весь. — Кажи, кажи. Про Вєліханова цього. Давай, не бійся.

— Та каже, що він онук Шевченка. — І сам тремтить, і голос у нього тремтить, у студентика цього.

— Розумієш, Ваню? — питає Добрянський.

— Та не дуже.

— Онук Тараса Шевченка! Поета, якого українствующі ледь не за святого мають!

— А як це азіат якийсь онуком може тому Шевченку бути? — не розумію я.

— А так, Ваню, що Шевченко же у засланні в Оренбурзьких степах був і там здибався з дівчиною місцевою. Він був до жінок небайдужий, кажуть і сифілісом хворів, хоч українствующі це не визнають. Так ось, завагітніла там дівка місцева, кара-кайсачка, від нього. І народила батька Вєліханова. Була вона з родини знатної, кажуть, що предки її від самого Чингісхана походили!

— Від кого? — знову дивуюся я.

— Ти що, не знаєш, хто такий Чингісхан, не знаєш? — дивується Добрянський.

— Ні? З есерів чи анархістів?

— Тю, темінь! Які, до дідька, есери! Чингісхан — це колись давно такий полководець був у степовиків. Наче Наполеон. Про хоч Наполеона чув?

— Це отой, що Москву спалив, а потім на острові сконав? — згадую я, що читав лубок про Дениса Давидова, як він того Наполеона, наче хорт зайця ганяв.

— Він самий, Ваню. Сконав, бо з Росією схотів воювати, а це ж самогубство, бо сильна наша православна імперія і японці косоокі про це ще дізнаються! Так от, той Чингісхан ще сильніший за Наполеона був, півсвіту підкорив. Навіть Святу Русь.

— Святу Русь? — дивуюся я неабияк. — Та не може бути! Хіба може хтось наше Отєчєство любе підкорити? — не вірю я.

— Зараз — ні. А тоді могли, бо Свята Русь була тоді слабка та розділена, ще не збита золотими обручами дому Романових. Це тепер би дали Чингісхану прикурити, а тоді значить підкорив він нас. Півсвіту підкорив, Китай, Туркестан увесь і ще багато чого. Після Чингісхана залишилося багато дітей, онуків і так далі. Вони всі знатні, біла кістка, але багаті не всі. Оце з таких знатних та бідних і мати Вєліханова була.

— Так, а що цей Вєліханов у Києві робить? — питаю я, бо ото не розумію до чого тут Шевченко, або отой хан, якого й ім’я не вимовиш.

— І ось тут, Ваню, ми підходимо до найцікавішого. Давай, Ігнате, розповідай.

— Він вчить українську мову та звичаї, читає «Кобзаря».

— Ну, про це я і так знаю, — кажу. І якось мені неприємно, що оце пуцьвірінок, дурень зелений, щось мені розповідає.

— Про це ти знаєш, але от скажи, навіщо він мову вчить і чому до Києва приїхав? — питає мене Добрянський. — Що це він за цирк влаштував?

— Не знаю, — чесно відповідаю.

— А ось Ігнат знає, бо він за власною ініціативою до українствующих пішов, а вони йому повірили, прийняли! Ось на таких людях, як Ігнат, сміливих та ініціативних, імперія і тримається! — Добрянський плескає хлопця по плечах, а той аж розквітає. От же і вміють їх благородь локшину на вуха дурням вішати, вміють!

— І навіщо ж він у Києві? — питаю у цього Ігната.

— Каже, що до нього у сні приходив дід і наказав їхати до України і там чекати наказу. Тобто тут, у Києві.

— Який із дідів — Шевченко чи Чингісхан, бо я щось недобрав? — питаю.

— Шевченко, звісно! Тарас Григорович, який в українствующих за головного.

— А він хіба не помер?

— Помер!

— Як же він приходити міг?

— Так уві сні ж приходив! Вєліханов каже, що батьки йому про Шевченка не розповідали нічого, то він і не знав. А колись прийшов до нього уві сні якийсь чоловік у свитці і з книгою, щось забалакав незнайомою мовою. Вєліханов нічого не зрозумів, а вранці бабусі розповів. Та захвилювалася, потім попросила намалювати людину, що приходила. А він малював добре, зобразив умить. Бабуся розплакалась, бо Шевченка у малюнку впізнала! Розповіла онуку, чия кров у ньому. Тоді Вєліханов українську почав вчити. В Оренбурзі ніхто її не знав, але коли до Академії мистецтв вступив, то там були українствующі. Сам же Рєпін не без того.

— Так, ти на кращий пензель імперії рота не розкривай. У Рєпіна сам государ-імператор картини купує! — гримнув Добрянський, і студентик одразу принишк.

— Та я так, я ж нічого, я і в думці не мав і…

— Далі, розповідай.

— Ага, ото вчився Вєліханов у Академії, добре вчився, йому навіть стипендія була покладена, щоб до Італії їхати. А перед самим від’їздом знов явився йому Шевченко і наказав усе покинути та їхати до Києва, і там готуватися, чекати наказу.

— Якого наказу?